Немов живого мрець переганя. А цей неначебто зійшов з малюнка: Баский, дорідний, аж бринить, мов струнка. Копито кругле й щіточки над ним, Довгасті ноги і широкі груди, Дугою шия, шкіра — сивий дим, Хода така, що поглядають люди; Хіба що бракувало в жеребця На горду спину гордого їздця. То геть відбіг і поглядає хитро, А то сахнувсь від пташки, від пера. У піжмурки гуляти кличе вітра: Ну, хто кого в змаганні перегра! Ой заграє і до хвоста, й до гриви — Мов крила, мають! — веселун дмухливий. Кохання прикликає він своє, Вона ж відповідає — мов на слово. І гордо (тож до неї заграє!) — Ще й так жіночно — удає відмову. Відбрикується, мов ляклива лань, Від ніжних і жагучих домагань. Мов той, що відкоша дістав, лицяльник; Він гзиться — хвіст, як пава, розпустив, Рятуючись від променів безжальних. Тупоче! Мух без ліку погубив! Вона ж, побачивши таку досаду., Вже й подобріла, щоб загладить зваду. Юнак до нього руку був простяг, Та схарапудилась, геть мчить лошиця Неїжджена. Слідом і кінь потяг: Гнівний господар хай собі гнівиться! Шаліючи, обоє подались, Наввипередки з галиччю, до взлісь. Надутий, сів Адоніс — недогода! Коня-буяна шпетить і кляне. Тут знов Коханню випада нагода Вимолювати щастя забарне, Бо кажуть: мука серцеві потрійна, Коли словами вилитись не вільна. Закрита піч палає гарячіш, Загачена ріка нуртує дужче. Та повінь смутку свій здола рубіж, І дощ словесний зцілить пал жерущий. Коли ж німує серця адвокат, Воно й замре, мов став над ним вже кат. Юнак шаріє — знов Венера близько! Так вітер жар пригаслий роздува. З-під капелюха лиш очима блиска І відвертається від божества; Збентежено глядить в траву високу, Але й за нею стежить краєм ока. О, що то за видовище було: Богиня крадеться до вередливця! Як мертва блідість і живе тепло Боролись, їй забарвлюючії лиця! Ось червінню змінилась біліша, Мов блискавка сяйнула вогняна. Уже й підкралась, мила кокетуха, — Навколішки упала перед ним. Легесенько підбила капелюха, Щоки торкнулась пальчиком легким, Зробивши ніжній хлопця шкірі збиток: Мов на снігу пухнастому — відбиток! І що за герць очей зчинивсь тоді! Її — просили, а його — грозили: Сліпі в непримиренній ворожді, Зневагою вони її разили; А проясняли сцену цю німу Сльозини — хор, присвячений йому. Ось лагідно взяла його за руку, Немов лілею білий сніг обняв, Чи перло й алебастр зайшли в сполуку; Немов біл-друг біл-ворога опав — Це ж битва хоті й нехоті чудова! Як сизих голубків лицяльна мова.
