Як очі й сльози діляться стражданням! В кришталі відбивається кришталь. Та дружнє хоче висушить зітхання Очей і сліз виснажливу печаль. Мов буряного дня — то дощ, то вітер: То сльози полились, то подих витер. Ще й множить біль мінливих мук юрба, І тиснеться на перше місце кожна; Їх слухає усіх і всіх — раба, Щомиті — інша мука переможна, Та всі лихі, готують всі удар, Гуртуючись, мов сто сердитих хмар… Та що це? Звіддалік хортів хтось кличе! Так слуха колискову дитинча… Уяви зазіхання руйнівничі Умить цей клич надії розвінча, І радість, мов страждання й не боролось, Нашіптує: «Адонісів то голос…» І сльози враз відринули усі, В очей в'язницю, мов перлини в склянку. Та часом найкоштовнішій сльозі Втекти щастить і впасти наостанку, Аби з лиця землі відмити грязь: Земля ж не тоне — тільки упилась. Любове, ти — невіра всім невірам! І віриш, і не віриш водночас. Твої і щастя, й біль — зеніт з надиром, Надія й розпач — блиск твоїх окрас: Вбиває перша любими словами, Влещає другий чорними думками. Наткала — й розпускає вже ткання: Живий Адоніс — отже, Смерть не винна! Немовби й не взивала навмання, Богиню величає страховинну Владикою гробків, гробком владик, Загладою на всякий рух і крик. «Ні, Смертонько, я просто жартувала, А ти даруй мені — злякалась я, Коли в цім лісі веприще назнала, Яке жалю не має на хлоп'я, І кинула тобі слова догани, Жахнувшися: загинув мій коханий! То ж не моя провина — кабана! Йому пометись, невидима владарко! Хоч мій язик сварив — то звірина Жорстока, підла спричинила сварку. Біль — двоязикий. Ста жінок умом Не дати ради язикам тим двом». У тій надії, що живий Адоніс, Венера скорий здогад свій кляне. Щоб мав юнак добро, талан, достойність, До Смерті мовить слово підкупне Про статуї, надгробки, склепи; навіть Усі її страшні тріумфи славить. «Юпітере! — ячить. — Яка ж була Дурна я і який слабкий мій розум! Оплакала того я, хто дотла Горітиме; цвістиме — до морозу. Як він помре — краса загине з ним, І Хаос пожере вселенський дім. Ах ти, Любове! Все тобі присниться, Що конче хтось на твій чигає скарб. Тебе злякала призвістка-марниця, А серце вже й квилить, вже й має карб…» Аж чує раптом клич веселий рога. Де й дівся сум — танцює легконога! Мов сокіл на принаду — так спішить, Від невагомих стіп не гнуться трави… Глядь: на тропі розтерзане лежить Її кохання — вепрів вир кривавий. Уражені видовищем, зіркі Сховались очі, ніби вдень зірки. Неначе равлика тендітні ріжки,
