Що їх, коли торкнеш, сховає він І вже не виткне з крученої хижки, Аж поки небезпеки стихне дзвін, — Так від кривавиці сахнулись очі, Втекли в покої рятівної ночі, Де склали всю повинність, блиск свій весь В обладу приголомшеного мозку, Що просить їх не виглядати днесь, До трону більш не слати поголоски, — Бо ж серце, боязкого владаря, Непевна чутка громом ударя, Й, налякані, дрижать підданці чемні — Так вихори, ув'язнені в землі, Підвалини стрясають попідземні, — Жахаються великі і малі. Цей трус Венерині чуття всі збурив, Аж очі скочили з-під ковдр-зажмурів — І боязко линули яснину На рану, що прорили ікла вепра У хлопця в боці, - сніжну білину Сльоза із рани зчервонила тепла. Трава і квіти — все, що там росло, Із ним, здавалось, кровію спливло. Це співчуття Венера бачить бідна, Голівоньку схиливши на плече. Страждає мовчки — не ридає ридма. Гадає: «Він не вмре, живий він ще!» Від горя оніміла, скам'яніла. І сліз нема — всі вилити зуміла! Засліплена, вже добачає там Не ту, єдину, — три криваві рани. І докоря невірністю очам: Три брами, де й одній зіяти рано! Лице також двоїться… І рука… Там хибить зір, де думка не зірка[25]. «Ще й одного оплакати не встигла, Як двох Адонісів спіткав кінець! Зітхання відлетіли, сльози збігли: В очах — вогонь, у серденьку — свинець. Свинцеве серце, очі, розтопіте! Кохання краплі, ви мене спаліте! Ох, світе, скарб який утратив ти! І хто ще в тебе є, що варт дивитись? Кого варт слухать? Чим із многоти Щедрот своїх ти можеш похвалитись? Приваба квітів гине й воскреса, Та справжня тільки з ним була краса. Віднині будьте непокриті, чола! Хай сонце й вітер не цілують вас! Нема що цілувать — на світі голо. Хай сонце — палить, вітер — тне всякчас. Коли Адоніс жив, вітри і сонце Хотіли вкрасти це краси віконце. Тому й любив він капелюх носить, — Бо в очі лізло сонечко гаряче. А вітер капелюх зідме й трусить Почне чуприну — хлопець тільки плаче; А сонце й вітер сваряться тоді, Хто перший зсушить сльози молоді. Побачити його біг лев з діброви; Щоб не злякать, ховався за терни. Аби його почути спів чудовий, Приходив тигр сумирно, мов ручний. А вовк, той голос вчувши, жертву кидав І цілий день по тому кров'ю бридив… Задивиться на образ свій в струмку — Спливуться рибки в золотій оздобі; І всі пташки раділи юнаку: Щебече ця, а та несе у дзьобі Шовковиці чи вишні спілий плід; Він їм — красу, вони йому — ягід. Лиш дикий дик, понурий, тупорилий — Бодай могилу швидше він знайшов! — Угору не зирнув на образ милий, А то б не пролилась коштовна кров.
