Коли ж зирнув-таки, то — треба знати — Не вбити він хотів — поцілувати! Отак-то він моє кохання вбив: Адоніс гострим списом замахнувся, А вепр на нього іклів не гострив, Цілунком замиритися рвонувся; Та схибила закохана свиня І в бік угнала ікла навмання. Коли б і я іклатою родилась, Цілунками його убила б я. Та мертвий він — не поблагословилась Його любов'ю молодість моя». Сказавши це, упала в узголов'я, Лице сплямивши зимною вже кров'ю. Що гляне на уста — уста ж бліді, За руки візьме — руки геть холодні! На вухо сповідається в біді, Так ніби вуха ті вчувати годні. Повіки піднімає, що злягли На два світила, згаслі серед мли. Вона ж гляділася у ті свічада Не раз, а це себе не бачить в них. Померкла незрівнянна їх відрада, І вроди чар кудись безслідно зник. «О диво часу! — каже. — Ти загинув, А день мене й не втішив — не відлинув. Ти вмер. Тож волю я свою звіщу: Віднині за любов'ю шлю осмуту. Хай, ревності підвладна та плачу, Любов солодка гіркне на отруту; Нехай нерівню кожен обира, Нехай жура утіху пожира. Нещира буде хай, оманна й змінна; Хай зрада в пуп'янку її згризе; Хай зваба так прикриє суть розтлінну, Щоб правдою здалось облудне все; Хай зробить тіло квітнуче — гниючим, Німою — мудрість, глупство — балакучим. Розгульна буде хай і все ж — скупа, Смішним хай зробить дідуся-столітня, Хай джиґуна оберне на стовпа, Вельможу обскубе, збагатить злидня; Безумством буйно-тихим буть їй слід. Хай хлопець дідом стане, хлопцем — дід. Хай там схибнеться, де тверда опора, Іде без ляку там, де зради твань; Хай всепрощенна буде й надсувора, Брехлива з-під правдивих обіцянь; Нехай хова під благочестям скверну; Хай з серни лева робить, з лева — серну. Хай наведе вона і війн, і чвар, Розділить старше з меншим покоління, Хай стане служкою для всяких свар, Як паливо слугує для пломіння; Мою любов ще в брості вбила смерть — Не повнись, келиху кохання, вщерть!» І враз юначе тіло мов розтало, Розвіявсь, як хмаринка, смертний прах, А з крові розіллятої постала Червона квітка в білих цяточках, Так схожа на оті краплини крові, Що вцяткували щоки мармурові. До квітки голову схиля вона: Чи ж пахне свіжим віддихом Адона? «На грудях житимеш моїх, ясна, Як смерть його забрала беззаконна…» Стебло зірвала, і на зламі сік Зеленою сльозиною потік. «Так батько твій чинив, о бідна квітко, Ростку того, хто пахнув ще любіш, — Таж від найменшого він ллакав збитку; До себе дорости хотів, не більш, — Так само й ти. Та знай, мій квіте бідний: Тобі, як батька кров, ці перса рідні.
