І, вирвавшись з обіймів чарівних, Що й не навчили ніжної покори, Подався через темний пастівник, Любов зневажену лишивши в горі. Як зірка з неба котиться у тлін, З Венериних очей щезає він. Аж кинулась за ним очима тими, Як хтось, у кого щойно друг відплив І зник уже за хвилями крутими, Де хмари б'ються з буйством сивих грив, — Отак сховала чорна ніч жорстоко Того, хто потішав божисте око. Як той, кому з ослаблої руки Впаде у море діамант коштовний, Чи той, кому погасне мерехкий Нічний ліхтар у пущі, звіра повній, — Лежала приголомшена, німа: От мала щастя — та взяла пітьма! У серце б'є себе — аж застогнало, Аж відгукнулася луна з печер, І довго, мов подвоєне, лунало, Страждання незглибиме двох Венер. «Ой лихо! — скрикне. — Ох, нещасна!» — «…Щасна!» — Озветься звідусюди мука власна. Луну завваживши, то заквилить, То заведе сумної злотокудра: Як юних в'ярмлює, старих — малить Любов, що мудра в глупстві — глупомудра; Наприкінці ж — та сама голосьба, І хором знай вторує лун юрба. Та пісня болісна і ніч стомила. Як щедро закоханці тратять час, Мов світу цілому печаль їх мила! Все б сповідями розважали нас: Почнуть, зіб'ються, знов розпочинають… Ніхто й не слухає, а не змовкають. То з ким же ніч богиня провела? Із звуками, що розпач мавпували! Так відмовляють шинкарі без зла, Хоч би там що п'яниці їм казали. Промовить: «Так», — відкажуть: «Так!..» — гучні; А скрикне: «Ні!» — почує також: «Ні!..» Та ось і жайвір, вістовець обуди, Від вогкого гніздечка лине ввись І ранок будить срібляний, щоб груди Розкрив і сонце випустив: явись! І як же славно прикрашає щедре Черленим злотом пагорби і кедри! «Владарю світла, боже світляний! — Венера сонце словом величає. — Що в тебе кожен каганець земний І кожна зірка сили позичає, — Поміж людей ти хлопця розшукай; Він світла дасть тобі, ти ж — іншим дай. Сказавши це, до миртів на узліссі Біжить хутчій. Вже й ранок он який, А від коханого не чути вісті. Де ж валування псів? Де ріг дзвінкий? Та ось почула — почалися лови! Туди, туди спіши мерщій, Любове! А всюди заступають шлях кущі: За шию ловлять, лізуть цілуватись, Ще й піддобряються до ніг корчі, А їй з чіпких обіймів вяриватись, Мов сарні тій, що молоко несе В дійках розбухлих, — хай маля поссе. Коли це чує: підняли вже звіра! Й сахнулась — так сахнеться мандрівець, Забачивши зміюку лускошкіру, Де ледь не став він, брівши напрямець; Отак собача боязлива дзвяга Чуття вразила, відібрала звагу. Тож знати: стрілось їм не зайченя, А вепр, ведмідь чи навіть лев гордливий, Бо ані руш гавкуща собачня, —
