села. Эти сволочи спиваются и едут в город. Я этого не переживу! — поставив професор крапку в розмові. Бо обід закінчився. А після обіду професорові було не до розмов: читав книжки про вирощування ківі й виховання мопсів.
За два тижні Тася переклала на Катерину всю домашню роботу, а професор іще й лаявся, що мопсик чогось більше ластиться до дівчини, ніж до нього.
Утомлена й сумна, Катерина щовечора зачинялася у своїй кімнаті, лягала на ліжко — і виникали перед нею очі Романа, мамка, татко… Це був найкращий час доби.
— Чуєте мене, дядьку Романе? — шепотіла у темряву, і кімната наповнювалася ледь видним мерехтливим світлом. — Погано мені тут. До вас ближче хочу… До мамки з татком. І до кургану хочу. Сісти собі під курганом… Тільки під курганом. Еге ж! Нагору більше не полізу. На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть. А під курганом — наше з вами місце. Ви б хоч покружляли над ним, а я б сиділа й відчувала: тут ви, зі мною поряд… Дядьку Романе! Чуєте? От дуже сумнівалася… Думала, згоріли ви — і серце охолоне. А воно гаряче. Весь час про вас думаю, про любов нашу. І нікого мені тепер не треба. Хіба ж іще хтось буде мене так, як ви, любити?..
Оченята злипалися. Темрява поглинала світло, ніби бажала: спокою тобі, бідолахо, до ранку.
Через місяць підтирання задів Тасі й Богданові Крупкам Катерина перестала розмовляти ночами. Надто втомлювалася. А у професора народилася нова геніальна ідея.
— Катя, сегодня прибери все побыстрее!
— Чого?
— «Чого, чого»… — роздратувався професор. — От село! Я буду обучать тебя грамоте…
— А я грамотна, — Катерина йому. — У школі майже відмінницею була. Тільки віршів чужих не любила вчити.
— Почему?
— Я свої вірші складала…
— От село… — повторив професор. — Вірші вона складала… Что ты в этом понимаешь?! Дура! Чтоб через час сидела в моем кабинете. Тебя сам профессор обучать будет. Поняла?
Тасі напрямок професорської активності не подобався. Не зумів професор видресирувати манго, відчув невдячну натуру мопсика й тепер вирішив відігратися на дівчині.
— Как же тебя снова вернуть к растениям? — ламала голову Тася.
А професор тим часом сів за стіл у своєму кабінеті. Брошурку із психологічними тестами відкрив. Кашлянув.
— Ну! Начнем с тестирования…
— З чого? — Катерина йому.
— С тестирования, дура! — закричав професор. — Живо отвечай на мои вопросы!
— Та добре…
А тут і Тася:
— Я тоже хочу послушать. Давно я не наблюдала, Богданчик, за твоими лекциями…
Професор розцвів:
— Садись, Тася! Будешь вольным слушателем…
Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:
— Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.
— Зачем? — спитала Тася.
— По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, — пояснив професор. І до Катерини:
— Пиши!
Дівчина глянула на професора з подивом:
— Не можу…
— Почему?
— Таж нема в мене мрій…
— Як? — професор вухам своїм не повірив — аж на українську перейшов.
— Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія — вона одна.
— То напиши одну.
— Не можу.
— Та чому ж, дурна ти дівко?!
— Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.
— Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!
Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?
— Катенька, — обережно запитала Тася, — расскажи… Какая у тебя была мечта?
— У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше — то не мрії… То примхи.
— Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! — роздратувався професор не на жарт.
— Скоро чотирнадцять буде… — І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! — кричав професор.
— Роман… мій… згорів.
Професор зайшовся деренькучим сміхом.
— Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это — будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!
— Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.
— Господи! Спаси и сохрани! — перехрестилася Тася.
До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.
А дівча ж без мамки — другий місяць… Як розревлося!.. І все життячко — перед очима. І він… дядько Роман… Чорний увесь… А очі — сині. І світ навкруги — синій.
Професор перелякався:
— Тася! Что она говорит?
— Богданчик! Катя говорит, что ее любимый погиб… И я ей верю.
— Но этого не может быть! Что за страсти-мордасти?! Я про село все знаю. Я там был…
— Когда? — не змогла пригадати дружина.
— Неважно! Был. Там все просто и натурально. Пахал, увидел девку за скирдой, штаны скинул, девку изнасиловал и… дальше пахать. Тоже мне Джульетта!
— Нам жаль, Катенька! Нам очень жаль, — Тася гладила Катерину по спині, а дівча все не могло вгамуватися. — Смерть — вообще ужасная трагедия, а смерть юноши…
— Та він не юнак… Дядько дорослий… У нього син був старший за мене. Теж загинув… — крізь сльози.
Тася витріщила очі й завмерла.
— Что? — пошепки запитав у неї професор.
Жінка знизала плечима. Катерині:
— Так ты любила взрослого мужчину, Катя? І — нотки крижані пробиваються.
— Дорослого…
— По… взрослому?
— Так, так… І буду любити його до кінця життя.
Голову підвела. Глянула. Чужі люди… Чужі. І — собі: «Що ж це я? Розпатякала язиком, мов помелом.
Нащо? Хіба воно їм треба?»
— Вибачайте… Можна, я піду?..
— Куда? — Тася суворішала на очах.
— Та як нічого робити не треба, то просто вулицею пройдуся. Тоскно мені…
— Мопса возьми!
— Добре… Тільки мерзне він, бідолаха. Холодно йому.
