— Ему нужен свежий воздух, — вирішила Тася, і Катерина мовчки пішла збиратися.
На вулиці білим мело. Рожеве скляне пальто не гріло. Катерина притисла до себе тремтячого мопсика.
— Хоч би вони тобі ім'я якесь дали…
Мопсик пискнув — мабуть, не хтів на морозі пащу сильно роззявляти.
— Мо', я сама тебе якось назву? А будеш у мене… — Задумалася. — Такий ти чудний пес. У Шанівці таких не було. А от назву тебе Чудний. Добре?
Мопсик лизнув Катерину просто в ніс. Та розсміялася.
— Погодився? От і добре… Можу тобі таке сказати, чого нікому не казала… Я гроші мамині зберегла… Майже всі. Додому їхати буду… усіляких гостинців накуплю. Тут, у місті, багато всього. Шкода, що до весни так далеко… Як до Місяця…
Зупинилася. Мопса перед собою виставила:
— Тобі теж погано у професора? Незважаючи на холоднечу, мопс голосно тявкнув.
— Ото ж бо й воно, — зітхнула Катерина і повернула до професорської оселі.
Поки Катерина з мопсиком мерзли на вулиці, Тася й Богдан Крупки влаштували сімейне обговорення новоз'ясованих обставин життя своєї служниці.
— Гнать! — вимагала Тася. — Кого Игорек нам подсунул? Развратница!
— Гнать! Гнать! — кипів професор. — Ее место в селе! Ишь придумали… Чуть что — все в город бегут!
— Завтра у нее появится очередной роман на всю жизнь, и эта гадина может привести сюда бог знает кого!
— Гнать! Сегодня же! — постановив професор.
— Богдан! Ты сошел с ума! На улице ночь. Нет, пусть завтра с утра в доме приберет, обед приготовит, а потом уже…
— Хорошо, но я этого не переживу!
— Что ты хочешь сказать? — не зрозуміла Тася.
— Украина погибает. Это деградация и дебилизация. У этих людишек даже нет мечты! Нет, я этого не переживу!
— Кстати! — Тася витримала тактичну паузу й витягла з кишені халату невеличку книжку. — Я нашла руководство… по разведению манго в условиях средне-континентального климата.
— Не может быть! — зрадів професор, одразу забувши і про Катю, і про національну свідомість, і про те, що він цього не переживе.
Тася зустріла Катю і мопсика однаково непривітно.
— Щось робити треба? — спитала дівчина.
— Вот кастрюли бы почистить, — на ходу придумала Тася, і Катя попхалася на кухню.
— Мо', завтра? Ніч уже…
— Завтра будет завтра, — відрізала Тася й пішла до спальні. Професор так зачитався посібником із розведення манго, що і про час забув. Як схаменувся — друга ночі. І щось на кухні — шкряб, шкряб… Пішов на звук.
— А… Джульєтта! — чи то похвалив, чи то образив.
— А чого не спите? — Катерина йому. Професор суворо брови звів:
— Зайди в мой кабинет через пять минут. Я задам тебе несколько вопросов.
— Добре, добре… Оце тільки каструлю дошкребу…
— Немедленно! — професор тупнув ногою і пішов.
— Як знаєте… — Катерина покинула посуд і попленталася до професорського кабінету.
Богдан Крупка примружив око і наказав рідною мовою:
— Роздягайся…
— Нащо? — Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на професора.
— Покажеш, як ти любити вмієш… — у відповідь тим же суворим тоном.
— Та нащо воно вам?
— А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?
— Нічого я не думаю…
— Роздягайся й ходи до мене.
— Та ні за що!
Професор із крісла зліз, до дівки підскочив — та як лясне по щоці!
— Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна…
Катерина в куток забилася:
— Відпустіть мене… Дуже прошу… Я що хочете буду робити, тільки не чіпайте…
— От я й хочу, щоб ти все поскидала!
Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю — та й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї навалився, на підлогу кинув, сопе…
— Пустіть мене, пустіть… — губи тремтять, а прямо перед очима професорська пика пашіє.
— Давай, давай… — белькоче.
Уже долоню між ніг дівчачих запустив — і раптом як зойкне!
— Животное!.. — і вхопив себе рукою за жопу.
Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться — мопсеня на її захист стало. Гарчить, хвіст пістолетом.
— Ах ты ж тварь неблагодарная!.. — заволав професор. Заволав так, що Тася прибігла.
— Что случилось?
Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі професор катається та все за зад тримається.
Тася й розбиратися не стала:
— Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и вон!..
А Катерина й не виправдовувалася.
— Вибачайте, як щось не так. А професор ваш… така гнила людина!.. — сказала тільки.
За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула — аж серце стислося: ніч, сніг мете…
— Ладно, можешь до утра остаться…
— Не лишуся. Погано мені у вас, — і до дверей.
Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.
— До Шанівки піду… Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють…
А у професорській квартирі — гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить — жити не дає.
— Господи! Как я ненавижу собак! — взяло зло Тасю. — Ему приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.
Богдан! Это твой пес, вот и выведи его…
— Никуда я не пойду, — буркнув професор.
— Тогда пусть сам гуляет… — І Тася відчинила двері.
Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду шурхіт. Обернулася. Мопсеня — у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за останньою надією.
— От ти чудний… — усміхнулася. — Тепер точно буду звати тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.
— А ти мамі сподобаєшся… І пішли вони з мопсиком на пару — бозна куди.
Ігор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного разу не попросила його
