Кинувся до полиць, ущент заставлених. Перший ряд старожитностей стоїть, а у глибині полиць… Порожньо.
— Божечку! Що це?! — заволав.
Поглядом навкруги — порожньо, порожньо… О! Жанночка стоїть. Крупка на неї — очима зболілими.
Жанночка цілком відповідала драматизмові моменту. Дурними питаннями не мучила, коників не викидала. Сувора, серйозна… Соратниця. — Ігоре… Треба йти до міліції.
— Якої… міліції?!
Жанночка лобика насупила — замислилася, значить. Потім у долоньки — лясь!
— Знаю… Знаю! — до Крупки. — Це Катерина… Тільки вона могла. Як полиці від пилу витирала, то все розглядала — не відірвати! А ти сам подумай… Жили ми собі й горя не знали. А як вона з'явилася…
— Гадаєш? — Крупка вхопився за Жанноччину думку, як утопаючий за соломинку.
— Нема ніяких сумнівів. Ти дуже довірлива людина. Привів додому бозна кого, дозволив жити. А вона ж — босота! У ґумових чоботях припхалася. Мабуть, продала безцінні скарби за безцінь.
— Пектораль!.. — Крупка повалився на диван і заплакав.
— Що?.. — обережно запитала Жанночка.
— Мою пектораль… Ширман купив усього за п'ять тисяч доларів. Їй ціна — півмільйона… Я цього не переживу.
Крупка-молодший ридма ридав на дивані. Жанночка кусала губи зі співчуття. Не втрималася — розплакалася. Вчасно. Крупка підвів голову, Жанночку до себе притис:
— Сонечко… Прости мені… Я, грішним ділом, подумав був…
— На мене?
— Ну… Я досі не можу повірити, що мене могла щиро покохати така неземна красуня, як ти…
— Не час стосунки з'ясовувати! — Жанночка тіпнула Крупку за плечі. — Іди до Катерини, Ігорчику! Може, ця сволота ще не все розпродала…
— Підеш зі мною? — попросив Крупка-молодший.
— Ні за що! Буду дім стерегти! — відказала хоробра Жанночка. — А раптом… Тут же ще стільки всього…
Крупка — у коридор. Жанночка — за ним:
— Стій! Сховай найцінніше до сейфа.
— Яка ти в мене розумниця! — Крупка поліз до полиць.
Жанночка шийку витягла — спостерігає. Крупка — за двері. Жанночка — до телефону…
Ігор Крупка увірвався до квартири батьків, коли Катерина була вже далеко.
— Де? Де вона? — з порога.
— Твоя протеже? — уточнила мама Тася.
— Де Катерина? — І до кімнати, де сам дівча отаборив. Порожньо.
— Да что случилось, Игоречек? — Тася синові.
— Вона мене обікрала! Де вона? Тася похитала головою й оголосила:
— Эта мерзавка пыталась совратить твоего отца!
— Де вона?! — загорлав Крупка-молодший.
— Сбежала! И нас тоже обокрала. Папиного мопса прихватила. Какая черная неблагодарность!
Крупка-молодший сів прямо на підлогу й завив.
— Ненавижу! Ненавижу! — чогось перейшов на російську.
— Что случилось? — визирнув із кабінету професор.
— Мерзавка, которая тебя совращала, обокрала Игоречка! — пояснила Тася. Схопилася за серце: — Где валидол?
— Куди вона пішла? — Ігор підвівся. Розгублено озирався, ніби Катя десь зовсім поряд.
— А кто ее знает?! Бродяжка и есть бродяжка, — сказала Тася. — Обедать будешь?
Крупка послав маму разом із батьком-професором під три чорти й вилетів на вулицю.
Мело. Присів на низький парканчик, де раніше сиділа Катерина.
— Я цього не переживу… — прошепотів.
Пішов. Одного хотів: швидше дістатися дому, пригорнутися до Жанночки, обцілувати її смачне тіло, а краще б — хай вона…
До квартири доплентався. Дзвонив, дзвонив… Ключами відімкнув. Темно. Тихо. Ані звуку. Ані шурхоту найменшого.
Навпомацки увійшов. Світло увімкнув. Дверцята порожньої шафи, де ще вранці красувалася блакитна, як мрія, шуба, рипнули. На порожніх полицях — сліди термінової евакуації залишків Крупчиної колекції. І записка на столі:
Крупка зім'яв записку, запхнув у рота і проковтнув.
Аж коли у горлі застряг клубок, допіру тоді зрозумів, що зробив. Скрутився на дивані, мов цуценя, і тихенько заплакав.
Розділ 6
До ясного ранку Катерина блукала вулицями столиці. Мопсик то біг поруч, то на руки просився. — Чудний ти мій! — синіми од морозу руками Катерина притискала собача до себе. — От і не одна я… До села б добратися…
На ранок опинилася біля мосту через Дніпро. Стала. Чи на лівий берег іти? Чи в інший бік?
А позаду хтось — човг, човг. Озирнулася — маля рочків шести-семи. Розхристане, брудне.
— Дай поїсти! — криконуло хоробро.
— Нема в мене…
— Дай хоч собаку погладити…
— Гладь…
Маля до Катерини підбігло. Носом шморгає. Ручку до мопсика простягнуло. Мопсик зосередився, але не пручається. Дозволяє.
— Ти чого так рано містом швендяєш? — маля питає.
— А ти хто? — Катя йому. — Дівча чи хлопчик?
— Я? Вітька! Яке я тобі дівча! — образилося маля. Як штурхоне Катерину ліктем у бік!
— Ти чого? — Катерина йому. Мопсик вишкірився.
— А не обзивайся! — і маля пішло геть.
— Стій! Чуєш? — гукає Катерина. Маля зупинилося.
— Не знаєш, як із міста вибратися?
— То ти теж безпритульна? — маля глянуло на Катерину з розумінням. — А пішли до нас! Ми не які- небудь, не каналізаційні… У нас своя хата! У нас тепло… Тільки їсти нема чого.
— Куди це?
Маля ще раз підтерло носа й пішло. Катерина за ним. Міст обійшли, на гору трохи подерлися. Серед голих дерев — землянка.
Влізли. Справжня піч-буржуйка посередині гуде, тепло…
Як же тепло! Замість меблів — ящики. На земляній підлозі — щось плетене, певно, колись килимом
