Катерина дивилася крізь Ганю. Перед очима — дядько Роман усміхнений, руку простягає: «Ходи до мене, Русалонько!
Ходи, бо так скучив, що серце розривається…» Раптом Сашко — звідки й узявся. Батька відштовхує, кипить: «Я з Катериною одружуся оце через рік. Як паспорт буде…» Роман йому свого паспорта показує. Розкрив, а на фото паспортному — лиця не видно. Обгоріле. Чорне. «А я вже паспорта маю… — Роман синові. — Оце Залусківський трохи фотокарточку зіпсував. Та — однаково!» Сашко у сльози: «Тату, дай мені свого паспорта! Я з Катериною одружуся…» Роман паспорта закрив, до кишені сховав: «Бач ти який, сину! Чого це я тобі свого паспорта віддаватиму?» Катерина до них усміхається, косу довгу руками мне: «Та годі вам! Мені хоч без паспорта, хоч із паспортом… Однаково дядька Романа люблю…» Сашко почорнів.
Чисто як дядько Роман біля копи. Отакий увесь чорний на постамента шанівського заскочив. «Тоді буду пам'ятником!» — гукає. Катерина розсміялася: «Ти теж чудний, Сашку!» — «А ще хто?» — Сашко їй. «Одне цуценя…» — відказує. «Бач ти яка! З цуценям мене рівняєш…»
— Яке ж ти цуценя… — прошепотіла. Ганя руку Катерині на лоба поклала:
— Ой, Петю…
— Не скигли, мати. Довеземо. — Петро Іванович учепився в кермо і поправив окуляри. — Де наша не пропадала…
Хата Кочубеїв географічно у селі крайня. А як за добробутом міряти, то центральна. Цегляна трикімнатна домівка, літня кухня, загородка для свиней кам'яна, та ще й із підігрівом.
Город — сорок соток, і жоден шматочок землі не гуляє. А ще садочок чималий. Коптильня, де півсела свинячі окороки коптить до золотого кольору. Самогонний апарат — знову ж таки: хто хоче, хай грішми за все платить, а Кочубеї — перваком. Хазяї. О пів на четверту — підйом, і до темряви — не розгинаючись.
Доня зі столиці прискаче:
— Мамо! Тату! Та киньте вже ви те хазяйство, їй-бо! Скільки можна?
— Як це? — Петро Іванович супить брови. — А їсти що будеш? Ананаси?
— Та є все у місті. Заробляю непогано. Вам допомогти зможу…
— Та тепер зможеш… — Петро Іванович їй.
Донька ображається:
— Годі вже мене попрікати.
— Не попрікаю. Факти констатую. Вивчили тебе? Вивчили. І не ми, а свині, яких кололи щороку, аби за твоє навчання заплатити… І квартирку купили… Теж — свині… І корова. І город. Занедбали б хазяйство — світила б голим задом і досі.
Донька бурчала, але домашній харч жувала справно. Ніколи не відмовлялася. Та й допомагала, чим могла. Картоплю копати щороку приїжджала.
Катерина лежала на свіжій постелі в малій кімнатці, де колись росла Кочубеєва донька. Марила. Ганя розтирала їй ноги самогонкою. Баба Свиридова, яку викликали терміново, шепотіла молитви й уливала Катерині до рота гіркий трав'яний узвар.
— Скільки ж біди… Наче показилися люди… — шепотіла баба Свиридова. — Де ви цю дитину знайшли?
— Отак простісінько обабіч шляху валялася, — відшепотіла Ганя. — Щось мені у ній таке рідне… Сама не знаю. Може, коса. Зараз дівки — геть усі чисто пофарбовані та обскубані, а ця… Чуєте, бабо? А може, до лікарні її доправити?
— Та відходимо, не бійся, Ганя.
— А страшно. Раптом помре…
— Не помре, — пообіцяла баба Свиридова.
На третій день Катерина пила з мисочки, що її тримала перед нею Ганя, міцний бульйон. Заговорила.
— Де я?
Гані від серця відлягло.
— Між добрі люди, дитино. Не бійся. Ми тебе не скривдимо. Як звешся?
— Катериною…
— От і добре. Лежи поки… Слаба зовсім.
Катерина спробувала підвести голову, зоглядітися.
— Де я? — спитала знов. Перед очима попливло. — А собачати біля мене не було? І хлопчика малого… Рочків шести…
— Ні, дитино. Не було.
Катерина задихнулася, з переляком зиркнула на Ганю. Заблагала:
— Де я?!
Ганя перелякалася. Знову послала Петра Івановича по бабу Свиридову.
— Бабо, вона не при собі…
— Минеться, — баба Свиридова нахилилася до дівчини. — Ой, яка ж у тебе коса гарна.
— Однаково… — прошепотіла Катерина. — Їсти хочеш?
— Однаково…
— А що хочеш?
— Де я? — прошепотіла Катерина.
Кочубеї більш як місяць над дівчиною трусилися. Ганя навіть запропонувала:
— Чуєш, Петре… Хай би одужала і в нас лишилася. Така дитина світла…
— А раптом її шукає хтось? — запитав Петро Іванович.
Уже й Новий Рік із Різдвом Христовим віддзвонили, січневі холоди розмалювали шибки, а Катерина все квола і квола.
Трохи по хаті поблукає — та до постелі. Віддихається — і знову на ноги пнеться:
— Тітко Ганя, може, вам щось зробити треба?..
Ганя дуже дивувалася.
— Та що ти, Катрусю, все до роботи рвешся? Одужай спершу.
Під кінець січня Катерина на добрих харчах та при доброму слові вже справно могла цілий день біля Гані порпатися. І в один із таких днів Ганя наважилася завести з дівчам розмову про її колишнє життя.
— Катруся! Чуєш мене?
— Чую…
— Ти сама звідки? — Із Шанівки… У нас село красиве, хоч і мале. Дуже туди хочу.
— А як у Києві опинилася?
— Так мама веліла…
Згадала Катерина мамку свою золоту — і завмерла. Як сказати? Про Романа, про Сашка, про тітку Раю, про Залусківського… — …Мама веліла одного родича провідати. А я… заблукала. Маля безпритульне мене за Київ вивело. Песика мого вкрало. А песик за мною біг… Під машину втрапив… Оце я його поночі поховати хтіла, та змерзла геть. Якби не ви… Померла б…
— Матір Божа! І буває ж таке! А що ж мама твоя тебе у таку путь одну налагодила? Може, мамка з татком п'ють, а ти з відчаю втекла?
— Ні, — Катерина мамку згадала, посміхнулася. — У мене мама — золота. Їй-богу! От так хочу, щоб колись ви з нею познайомилися! І татко добрий. Дуже добрий…
— Додому хочеш?
— Ой як хочу! Ніколи ще так довго без мами з татом не була. Ще й пальто нове роздерла. Така шкода!
— Оте рожеве? — спитала Ганя.
— Так. Тільки-но купили… Нове було.
— Негодяще стало, — призналася Ганя. — Хотіла під свиню підкласти, та не годиться. Скляне якесь…
— От і маєш! — зітхнула Катерина. — Нема в чому й додому доїхати.
— Дарма зітхаєш. Ми тобі одежину знайдемо.
— Правда? Ой, тітко Ганя! Ви теж — золота. Як моя мама…
Ганя підхопилася.
