Новий рік для Ігора Богдановича Крупки розпочався з боягузької спроби самогубства. Професорське дитя обдивилося залишки колекції, які за допомогою міліції вдалося видерти в Жанночки, і вирішило:

— Я цього не переживу!

По мотузку до батьків попхався.

— Игорь! Я воодушевлен! Я просто летаю! — батько-професор зустрів сина пафосно.

— Тільки з вікна не вистрибуй, льотчику! — порадив Крупка-молодший.

Батько образився.

— Украина на пути к выздоровлению! — оголосив.

— Да? І що сталося? — запитав Ігор.

— Манго! — засяяв професор. — Я вижу манговые плантации в Винницкой области. Или под Одессой. Я вычислил… Я рассчитал. Все равно наше ленивое село не желает пахать и сеять. Ты посмотри телевизор. Всюду бурьяны! А в селе — только пьянь и голь! Но мы…

— Без мене! — відкараскався Крупка-молодший.

— Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче, которая выдернет Украину из нищеты?!

— Це вже буде не Україна, тату, — сказав Ігор.

— А что? — здивувався професор.

— Манголія… — виплюнув син. — Краще скажи: є у вас міцна мотузка?

— Спроси у своей матери! — ще дужче образився професор і зачинився у кабінеті.

Тася куховарила.

— Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, — довірився матері Ігор.

— Да? — здивувалася Тася. — А я своими глазами видела, как она перед твоим отцом голой задницей крутила… Мерзавка! Тася зітхнула.

— Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело… Ты же знаешь папу… Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли, оскорбляет его.

— Мамо, дай мені мотузку, — попросив син.

— Зачем?

— Треба…

— Купи… — порадила мати.

Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома не було не те що живої душі — навіть мотузки.

— Я можу кинутися з вікна вниз, — знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще — як сокіл! Із неба об землю.

Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.

— Наїмся перед стрибком! — замість «перед смертю». Пельмені зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.

— Чогось не вистачає?

Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.

— Ну, будьте люди… — келих підняв, випити не встиг.

Телефон задзеленчав.

— Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, — вагомо так.

— Та знаю я, що ти кандидат! — розсміявся Денис на іншому кінці дроту.

Крупка почув той сміх — і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам Крупка — хмільний до гикавки.

— Денисе, ти де?

— У Києві.

— Скоріш до мене.

— От прямо і скоріш! — знову розвеселився Денис.

— Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.

— Серйозно?

— Цілком.

— А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?

— Не подумав…

— Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши… Скоро буду…

Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.

За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей шлях здався Ігорові вельми спокусливим.

Денис почав із гарної новини:

— Шанівка згоріла…

— Не може бути! — здивувався Крупка-молодший. — Я точно знаю, що ні…

— Звідки?

— У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми зупинялися…

— Значить, це після її від'їзду сталося…

— Та не може бути! Не може… Щоб усе село…

— А що там того села… — Денис просяяв. — Його й раніше на мапі не було, а тепер…

— Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, — зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. — Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:

— Брате, я тепер велика людина…

Крупка-молодший розгорнув документ.

— Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників — як вошей…

— Брате, нічого ти не розумієш! — Денис випив. — Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, — хитро всміхнувся. — І хай тільки спробують не відповісти! — І? — І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?

— Шалена! Шалена новина! Друже мій, ти повернув мені смак життя! Я не можу дочекатися тепла… Денис іще налив — тепла додалося.

— Я твій боржник, — сказав Денис.

— Не розумію…

— Зараз зрозумієш, — Денис витяг зі шкіряного портфеля компакт-диск. — Сі-ді маєш?

Поставили. Крупка-молодший почув надто знайомий голос… — …І тому сьогодні ми маємо говорити про село. Не тільки під час посівної чи жнив згадувати. Кожного дня! Чому?

Тому що село — не люди… Село — це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, — землі української!.. Сьогодні я звертаюся до всіх тих, кому небайдужа доля села…

Денис зупинив запис.

— Далі нецікаво…

— Що це?

— Плагіат, брате! — Денис ізнову налив. — Готував для свого депутата довідку про культурний розвиток села, згадав твої міркування про село… Пам'ятаєш, як човгали до Шанівки, я черевики зіпсував, а ти філософував? То я твої слова й використав. Депутатові сподобалося, твої цитати далі наверх пішли, а оце днями… — Денис розсміявся, — …слухаю нашого вельмишановного… — Денис звів очі до стелі, -… і що чую? Та це ж наша спільна творчість. Твої думки в моїй обробці. Так що я перед тобою у боргу.

— Аби до кургану не лізли! — гарячково відповів Ігор.

— Не полізуть, будь певен! Випиймо? — Денис ізнову потягнувся до пляшки. — Я тепер часто в столиці буватиму.

— Живи в мене, — попросив Крупка-молодший. — Після того, як мене обікрали…

Вы читаете Село не люди
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату