— Бомжари! Коли харч даватимуть? — вигукнуло маля. Сірий брудний натовп ворухнувся.
— З'їж свого собаку! — кинув облізлий чоловік років тридцяти.
— Годі малих чіпати, — прошамкотіла молода, але беззуба жінка. До Катерини з Вітьком: — Обіцяли скоро відчинити. Ставайте, не бійтеся.
— А чого б це ми боялися?! — вигукнуло маля й подерлося просто до віконця їдальні.
За годину ситі — розм'якли.
— Розкажи про свою Шанівку…
— Ти розкажи. Такий малий… Чого з дому втік?
— Били… Мамка до хати не пускала, поки гривень п'ять не покажу, а люди жадібні. Не дають…
— А де твій дім?
— Тут, у Києві… На Солом'янці.
— Це де?
— А-а-а-а! — маля махнуло рукою. — Мені твій цуцик подобається. Такий чудний!
— Так я його Чудним і назвала.
— Дай мені…
— Не можу. Він мені як рідний став. Розмовляю з ним.
— А ти зі мною говори…
— Та не можу віддати. Він же не іграшка. Він живий. За мною біг… Із теплої хати втік.
Маля насупилося, мопсика з рук не випустило.
— Добре, хоч понесу… Візьмеш мене із собою у своє село.
— Ходімо. Там добре… З кургану світ видно. У хаті тепло. Мамка борщу наварить і все гукає: «Спішіть, поки гарячий!»
— Тебе мамка з хати не гнала?
— Що ти! Вона у мене золота… І татко.
— Чого ж утекла?
— Не від них…
Катерина чогось злякалася, розгубилася. «Як це? — подумала. — Я ж про дядька Романа сьогодні — і не згадала…»
Маля зітхнуло, штурхонуло Катерину в плече:
— Ходімо! Скоро темно буде. Хоч би за місто вибратися…
До ранньої зимової темряви Катерина з Вітьком устигли дістатися тільки до кінцевої станції метро «Лісова».
— Це нічого… — розсудило маля. — Звідси сільські дядьки додому їдуть, може, хто й підбере.
— А чого вони звідси додому їдуть? — спитала Катерина.
— Харч продадуть і їдуть…
Метро обійшли. Вітька командував.
— На трасу треба…
Ледь дісталися. Темно. Машини багнюкою ляпають.
— Однаково хтось зупиниться. Махай! Махай! Вони на тьолок швидше клюють… — маля. — А я відійду…
Катерина руку виставила, махає щосили. Стомилася — рука відпадає.
Обернулася — нема Вітька. Зник разом із мопсиком.
— От хитрюща дитина, — прошепотіла. — І що мені тепер робити?
Пішла дорогою від міста. У пальтечко рожеве скляне кутається.
Аж за спиною гальма — як заверещать! Грюк!..
Відскочила. Обернулася: стоїть авто розкішне поперек дороги, у нього ще одне врізалося. А під колесами… мопсеня тіпається. І Вітько навколішках до нього повзе. Та й кричить — дорослі дядьки з автомобілів підійти не наважаться:
— Сука! Сука! — маля до мопсика доповзло, тремтить. — Що ж ти наробив, сука! Я ж тебе, бля, просив… Я ж тебе, бля, умовляв… Не біжи ти від мене! Як же я без тебе, бля, буду… Не помирай… Не помирай…
Катерина скрутилася край дороги. Ворухнутися не може. Очі мокрі заплющила.
— Бідне цуценя…
Аж — геп! Здригнулася, очі розплющила — цуценя поряд. Мертве. Дядьки його з дороги відкинули, Вітька за комір — і давай між собою лаятися.
— Куди ти дивився?!
— А ти чого відстань не тримав?
— Ти у всьому винуватий.
— Ні, ти…
Катерина простягнула руку. Мопсеня було ще тепле.
По-собачому холодної зимової ночі Катерина колупала гілкою мерзлу землю в лісочку край дороги. Чудного поховати хтіла. Та де там! Хоч зігрілася, так старалася. Прикидала цуценя снігом і гілками, пішла до дороги.
— Вибачай, Чудний… Помру, як зараз не зігріюся… — ледь змогла вимовити.
На ранок обмерзлу дівчину в роздертому рожевому скляному пальті знайшли край дороги пенсіонери Кочубеї. Старим «москвичем» їхали, поверталися від доньки зі столиці. Легко їхали. А чого б не легко? Півсвині, сотню яєць, двох курей, три літри сметани й мішок картоплі приперли рідній дитині, а назад — порожні. Петро Іванович Кочубей хоч і мав мінус три в окулярах, ще й за кермо вчепився, а рожеве пальто край дороги помітив. Зупинив «москвича».
— Мати, чуєш? — гукнув дружині.
Та сопе собі, спить. Довіряє чоловікові. Не боїться.
— Ганя, а ну піди глянь… — розбуркав.
— Куди це? — спросоння.
— А онде рожева ганчірка гарна! Свині підстелимо…
Ганя очі продерла, з «москвича» вилізла. Хазяєчка. Мо' комусь щось непотрібне, а Ганя йому раду дасть. Підійшла.
— Матір Божа! Петю, Петю… Тут дівча змерзле у пальті!
Петро Іванович зопрів за мить. До Катерини кинувся.
— Зараз трусону… Мої жива?
Катерина оченята ледь розплющила:
— Помо…жіть…
Ганя — у сльози. Петро Іванович згадав, як у флоті служив п'ятдесят років тому.
— А ну геть мені оці нюні! — гаркнув. — Тягнімо її до машини.
Ухопили за пальто вдвох. До «москвича» доперли, а як у салон затягти — не втямлять. Лежить дівча, мов неживе. З півгодини борсалися. Аж Петро Іванович згадав про пляшку горілки іноземної, яку щедра доня батькам у подарунок дала.
— Ганя, давай горілку!
— Шкода, — відказала хазяйновита Ганя.
— Та ти що, мати, сказилася?! — гримнув Петро Іванович. Горілкою Катерині лице обтер, до рота влив. Закашлялася.
— Ну, тепер довеземо… — на заднє сидіння затягли.
— А куди? — Ганя вмостилася поряд із чоловіком та все на Катерину обертається.
А та хитається. Синя…
— До нас найближче, — постановив Петро Іванович.
— Тре' буде бабку Свиридову гукнути, — зметикувала Ганя. Петро Іванович на спідометра зазвичай не дивився. П'ятдесят кілометрів на годину — ось межа. А тут як натисне…
«Москвич» здивувався, але полетів… Ганя шию скрутила — усе до Катерини оберталася.
— Потерпи, доню. Потерпи… Зараз приїдемо.
