— Та я ж вам передав нашу розмову слово в слово, — Букієвський занервував. — А далі не схотів розмовляти з нами.
— Бредов витурив нас, — додав Ярослав.
— Хм, хм, хм… — забідкався Кочмарик. — Гаразд, поки що ви вільні. Як треба буде, покличу.
Відразу за дверима Букієвський звернув до своєї кімнати, Грицан — за ним. Букієвський ішов різко, рвучко, він би зараз міг будь-кого зметнути з-перед себе — дика сила й енергія, відколи його знав Ярослав, аж випирали з нього. Це був чоловік-порох. Досить навіть не донести сірника — вибух.
Повна втрата самовладання. І зупинити, втихомирити його було немислимо.
— Твоє! — Букієвський тицьнув на одне з незайманих ліжок і розстібнув та кинув у куток ремінь з портупеєю й пістолетом.
— А надовго?
— Що-що? — Букієвський зморщився.
— Кажу, надовго моє? — невесело посміхнувся Ярослав.
— Коньяк доп’ємо?
— Я б зараз сам усю пляшку видудлив!
— Я надам тобі таку можливість!
Розстібаючи френч, Букієвський мало не повиривав гудзики.
— Пий! — сказав, наповнивши бокали.
— За твоє здоров’я!
— Не будь тим, ким ти не є!
Він зовсім не блазнював. Перед Грицаном сиділа сувора, пряма, рішуча людина, яку замордувала війна.
— Не люблю пустих тостів! — підняв свій келих Букієвський. — І взагалі нічого не люблю пустого!
Грицан вірив йому: півтора року полону достатньо, аби пізнати людину. Він мовчки пригубив коньяк.
— Ти, Влодку, багато п’єш… — зауважив, однак, коли Букієвський висушив свій келих до дна.
— Це єдине тримає мене на світі.
— Але ж є щось більше…
— Ярославе! — Букієвський аж затремтів. — Ти мудрий чоловік — не будь дурним!..
— Що ти хочеш сказати?
— Не будь дурним! Іще раз повторю: не хочу показати, що за посадою я вищий від тебе, бо був би підлий сам перед собою, якби дозволив собі тебе принизити, а що відвертий з тобою… З ким же іще бути відвертим?
— Ти в чомусь маєш рацію.
— В усьому! Людина — не птах, а канарка — не горобець! Але ж буває, що канарка цвірінькає під горобця? Я не бажаю бути канаркою і цвірінькати, як горобець. Я не хочу завоювати світ, не хочу бути Наполеоном, Достоєвським, Франком — жити спокійно хочу. Це так мало — тільки жити… Налити?
— Трошки…
— А я собі повний! — бокал коньяку Букієвський заїв недогризком яблука. — Жаль, кави нема, львівської…
— Сп’янієш…
— Я не сп’янію! Той, хто думає, рідко п’яніє.— Він знову наповнив келихи. — І все ж тост доведеться підняти… За чотирикутник смерті, друже!
— Не розумію…
— А що ж тут розуміти? З одного боку — денікінці, з другого — більшовики, з третього — поляки, з четвертого — румуни, — ось тобі й наш чотирикутник смерті…
XV
До від’їзду з Фастова рано-вранці генерал Кравс приготував свою команду ще звечора, призначивши урочисте вмарширування спеціально виділених частин у стольний Київ на дев’яту годину ранку від головного двірця.
Але поїзд з Фастова вчасно не вийшов. Спершу чекали остаточного підтвердження, що Київ узято- таки, потому — чи обложено всі мости і дороги, як того вимагав наказ Тарнавського, а далі надовго затрималися у Боярці, бо треба було ще раз зв’язатися з фронтом, а це виявилось не так просто. До Києва команда генерала Кравса прибула аж пополудні.
Не все склалося, як гадалося, і в Києві, хоча до дев’ятої години й зібралися на вокзалі виділені частини та їх коменданти, передовсім полковник Микитка, представник генштабу отаман Виметаль і сотник Верніш. А через півгодини несподівано з’являється денікінський офіцер у товаристві четаря Драгана з бригади Кочмарика.
— Денікінці перед Дніпром, — тривожно повідомив Драган отамана Виметаля. — І хочуть перейти на правий берег… Що робити?
— їдемо на міст! — вирішив той. — Пане Верніш, їдете зі мною! Я залишуся в будинку колишньої думи, а ви на міст.
їхали повільно — на Володимирській, надто ж на Хрещатику повно киян. Святково вдягнуті, з квітами. А біля «Арсеналу» авто перейняла денікінська кіннота.
— Що ж це таке? — поблід Верніш.
— Вони в місті, пане сотнику… — зронив шофер.
— Зупиніться… Треба з ними переговорити.
Денікінський полковник Штессель уважно вислухав Верніша і жестом правиці показав на будинок дівочого ліцею.
— На вулиці незручно — там переговоримо. — В будинку він вийняв з планшетки карту Києва. — То слухаю вас.
— У відповідності з депешею, яку я маю, демаркаційною лінією між денікінською і Галицькою Армією має бути Дніпро, — поволі говорив сотник Верніш.
— Ні! «Арсеналу» ми не покинемо!
— Принаймні стримайте подальше просування військ. Хай пізніше порозуміються обидва командуючі.
— Що ж, — поміркувавши, сказав полковник, — до прибуття генерала Бредова ми затримаємо похід наших військ. Водночас і галицьке командування не посилатиме своїх військ поза «Арсенал».
— Ми згодні і задоволені,— сказав Верніш.
Про свою з денікінцем розмову він, повернувшись на вокзал, доповів полковнику Микитці, пропонуючи самому поїхати й переговорити, так буде надійніше. Однак той вагався:
— Зачекаємо генерала Кравса…
І справді, коли о третій тридцять пополудні прибув потяг Кравса, він доповів йому про обстановку.
— Так, треба вести переговори, — ствердив генерал. — Визначаю склад делегації: я особисто, ви, пане Микитка, шеф штабу групи сотник Верніш… А поки що авта подані — на Хрещатик, панове! Нас чекають…
Юрби людей на головній магістралі Києва. Овації… Квіти під колеса… Авто Кравса завернуло до будинку думи. Жовто-блакитний прапор і кулемети на балконі. Маса людей на тротуарах. Генерал звернув увагу, що маса ця розділилася: денікінська — вважай, російська — частина і українська. Але в помешканні саме українське представництво міста. Взаємні рукопотискання. І звичайні в таких випадках слова — єдине, мабуть, на чому сходяться дипломати різних країн, ба навіть різних часів та епох; люди навчилися говорити компліменти, як їсти або спати…
А за вікном гучний гамір. Генерал Кравс вийшов на балкон, — з боку Дніпра пробивають собі дорогу
