довгих торгів обидва генерали нарешті поставили свої підписи під договором:

«1. Нижче наведена умова між російською Добровольчою армією з одного боку і Українською Галицькою Армією з другого є чисто військового характеру і не має на евентуальний пізніший політичний договір ніякого впливу. Ця умова є лише провізорична, тому що засоблений у всі потрібні до цього повновласті ген. Павленко як заступник загальної Української Армії є саме в дорозі.

2. Українську Галицьку Армію признається як екстериторіальну армію, яка воює з більшовиками і яка зі свого боку визнає Добровольчу армію як регулярну територіальну армію.

3. Українська Галицька Армія виступає з Києва на лінію річки Стугни — Василькова — Кожухівки — Дамілівки — Забор’я — Ігнатівки і річки Ірпеня.

4. На цій лінії будуть вестися дальші переговори про евентуальні спільні дії.

5. Після підписання цієї умови будуть всі особи, що попали в полон другої сторони, звільнені в дорозі виміну.

6. Військове майно, що належало досі У.Г.А., стає без перешкод знову до її розпорядження. Також уся зброя і воєнні засоби разом з амуніцією».

Коли, підписавши договір, генерал Кравс вийшов на вулицю, щоб їхати на вокзал, його авта… не було — стояло якесь старе, чуже. Шофер коротко пояснив: денікінці обміняли…

XVI

31 серпня. Вінниця — Київ — Вінниця

Учора, після того, як Кравс зателеграфував до Шаманека про взяття Києва, генерал Тарнавський надіслав йому свій наказ: до міста військам не входити, лише обсадити всі мости й шляхи, а головні сили залишити поза містом. Видавши цей наказ, він спокійно ліг спати. І так міцно скував його сон, що й не почув, як увійшли Паліїв та Поточняк, — наближався ранок.

— Пане генерале, пане генерале… — обережно поклавши руку на передпліччя Тарнавського, тихо кликав-благав Паліїв.

— Що таке? — командувач нарешті розклепив очі.— Підкрутіть лампу, а то я нічого не бачу. — Це вмить зробив Поточняк.

— Прошу пробачення, що ми вас розбудили так рано, — м’яко сказав Паліїв, — але нас послав пан Шаманек…

— Що йому треба? — Тарнавський опустив ноги з ліжка й встромив у сукняні капці.— Що сталося?

— Нічого особливого… Пан Шаманек просив, щоб ви одяглися: генерал Кравс видав-таки наказ про парадний в”їзд підвладних йому військ до стольного Києва… — патетично докінчив Паліїв. — Отже, ми також повинні поїхати… Так радить пан Шаманек…

— Здурів ваш Кравс!

— Для підкреслення торжества хвилі…

— Торжества хвилі…— пробурчав Тарнавський. — Ситуація трудна й непевна, а Кравсові скочила до голови парада!

— Пан Шаманек уже вдягнутий… — делікатно нагадав Паліїв.

— На параду не поїду! — різко відповів Тарнавський, водночас знімаючи з поруччя галіфе. — Бо знаю з досвіду, що в таких випадках виходить сама авантюра…

— Пане генерале, — сказав Поточняк голосніше звичайного, лише б Тарнавський звернув на нього увагу. — Отаман Грицан знайшовся…

— Де ж він?

— У бригаді Кочмарика. — І Анатоль квапом додав-попросив: — Дозвольте мені разом з вами відбути до Києва — я враз його вам доставлю!

— Добре, їдьте, — спроквола махнув Тарнавський. — Скажіть Шаманеку, що зараз я прийду…

Він побачив, як в обох засяяли очі, і обурення його поволі вляглося: в глибині душі він визнав слушність акції Кравса: стрільцям потрібна-таки якась врочистість, вони ж бо марили Києвом, Золотими Воротами, князем Володимиром, Дніпром…

Як і мріяли побачити Софіївську площу з Хмельницьким, де проголошено було злуку двох У країн. Проте, зиркнувши в канцелярії на бадьорого та метушливого Шаманека, Тарнавський знов забурмотів:

— Старайтесь не старайтесь, а на параду все одно не поїду… І не намовляйте… — докінчив невпевнено.

— До від’їзду все готове, пане генерале, — Шаманек був непохитний у власному рішенні.— Армія чекає вас.

— Заварили кашу…

— Підемо? — І Шаманек повторив: — До від’їзду все готове.

Те, що застав Тарнавський на вокзалі, не стільки обурило, як вразило: позад салон-вагона причеплено кілька платформ. На них брички, коні, авто. Він хотів був зажадати від Шаманека пояснень, але той випередив його:

— Я міркую: Штаб Начальної команди слід перенести до Києва. Хіба я не говорив з вами про це?..

— Краще його перенести до Бару!

— До Бару? — оторопів Шаманек. — Але… Бар під Жмеринкою…

— Отож воно…

Але в салон-вагоні Тарнавський почасти заспокоївся. Надто ж коли Паліїв подав міцний чай. П’ючи маленькими ковтками, Тарнавський знов повернувся до своїх спогадів про Київ, коли був там комендантом табору австрійських військовополонених, про що у свій час розповідав Шаманеку та Вітовському, — тепер його слухачами були Поточняк і Паліїв, йому подобалось згадувати, і на душі поволі відлягало.

Перед Козятином Тарнавського повідомили, що там перебуває Петлюра, котрий вертається з-під Боярки після короткого відвідання фронту. І бажає з ним зустрітися. Тарнавський насупився:

— А чого ж він не їде на параду?

— Певне, боїться жидівських погромів, — сказав Поточняк.

— У печінках мені той Петлюра… — генерал покрутив головою.

— Однак здибатись треба, — сказав Шаманек.

Тарнавський промовчав, йому згадалось, яку оцінку давав Петлюрі Винниченко, коли ще був головою Директорії,— сам Тарнавський не чув, хтось із прибічників Винниченка повідав. Петлюра, — казав Винниченко, — заслинений дегенерат… обмежений, неосвічений… імовірно, хворий чоловік, що увірував, буцім він вище інших, вождь нації, гетьман України… Тарнавський був згоден з Винниченком, однак у Козятині велів зупинитися. Петлюра зустрів його з обіймами, як завше, самовпевнений, з вічною посмішкою на вустах.

— Слава Україні! Я вас вітаю, генерале!

— І я вас, пане Головний отамане… Героям слава.

— Отже, ми в Києві!

— Поки що…

— Чому такий песимізм?

— Не забувайте, що паралельно з нами на Київ іде армія Денікіна, — холодно й стурбовано сказав Тарнавський.

— Денікін — це Антанта, пане генерале! — Петлюра запалювався. — Антанта, а не більшовики! Я певен, я глибоко переконаний, що він трохи побуде в Києві й піде на Москву. А ми з вами, генерале, залишимося. Розумієте? За-ли-ши-мо-ся!..

— Можливо, можливо… — промимрив Тарнавський. — Але що робити тепер? Денікін під Києвом. Радив би встановити демаркаційну лінію…

— Нема потреби, — Петлюра безапеляційний. — Денікіна я не боюся! Я певен, я глибоко

Вы читаете Спалені обози
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату