переконаний, ручу вам, що шістдесят відсотків денікінської армії перейде до нас!..
— Можливо, можливо… — знову промимрив Тарнавський.
— А врочистий в’їзд до Києва ми зробимо таким, як це було торік, коли скинули гетьмана Скоропадського!..
— Іще, однак, не забувайте: з-під Одеси проривається на північ Червона Армія. Звідки гарантія, що вона не вдарить нам у спину?
— Про це потім, потім… — Петлюра кисло скривився, безпечно відмахуючись рукою. — Якось то буде…
«Якось то буде…» — подумки повторив Тарнавський улюблену фразу Петлюри; справді, він зовсім не знає військової справи… Що за Головний отаман?! Проте вголос Тарнавський сказав:
— А пощо ця парада у Києві?
— Військо так хоче…
«Ось і всі його мотиви, — роздратовано подумав Тарнавський, — «якось то буде» і «військо так хоче»… Унікальний багаж!»
— Моя порада вам така, — сказав Петлюра. — Постарайтесь не входити з Денікіним у конфлікти. Денікін має на плечах більшовиків. Я певен, я глибоко переконаний, що на правий берег Дніпра він не наважиться переходити. Я вислав до нього на переговори Омеляновича-Павленка. Словом, не хвилюйтесь, нема потреби. І прощавайте, бо мене чекають важливі справи в Кам’янці-Подільському…
Він стрімко простягнув Тарнавському руку, а той відвернув очі, хоча й подав свою правицю… Обидва поїзди рушили — в різні напрямки… Шаманек не відразу спитав у Тарнавського:
— Що там було?
— Побажав нам щасливої паради… — командувач Галицької Армії дав зрозуміти, що воліє помовчати, аніж продовжувати цю небажану для нього розмову. — Так що — їдемо…
У Фастові йому доповіли, що генерал Кравс уже виїхав, але… з великим запізненням; Шаманек зреагував по-своєму:
— Ми ще можемо його наздогнати…
— Якщо зайцю насипати на хвіст солі…— Тарнавський аж нарешті, вперше після вчорашнього дня, всміхнувся.
— Як це? — не зрозумів німець.
— Та це українська приповідка, — засміявся Поточняк. — Якщо хочеш наздогнати зайця, насип йому на хвіст солі…
— А-а-а… — і Шаманек видовжив уста в посмішці.
— В усякому разі, можем не спізнитись, — резюмував Паліїв.
Запізнилися-таки; на київському пероні їх зустріло кілька галицьких старшин, один з них і пояснив Тарнавському:
— Парада вже йде… На Хрещатику, на Володимирській — коло будинку колишньої думи. Генерал Кравс уже там. Їдьте!
Хутко було викочено з платформи авто. Поруч з шофером, як і належало, всівся Тарнавський, позаду Шаманек, Паліїв та Поточняк. Тарнавський подумав: нема нічого гіршого, як наздоганяти чи втікати… Він і не передбачав, що його очікувало не лише перше, але й друге…. Саме те, друге, було приголомшуючим, катастрофічним, зрештою, щось подібне він віщував, коли назвав такі паради авантюрою.
Усе почалося з тої хвилини, коли авто сягнуло пам’ятника Бібікову — тому самому Бібікову, який не лише прославився у Бородінському бою, але й був генерал-губернатором Південно-Західного краю, тобто Правобережної України, міністром внутрішніх справ Росії, спричинився до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, загнав у неволю Тараса Шевченка… Навстріч їм — хаосна лава кінноти й піших. У Тарнавського похололо під серцем, — шофер змушений був загальмувати. Першим оговтався, збагнув ситуацію Поточняк: вихопивши пістолет і скочивши на брук, пальнув кількома пострілами вгору — роз’ярений кінь здибився перед ним, мимоволі спинилась решта, а вкрай переляканий сотник, упізнавши Тарнавського, пояснив, збиваючись:
— У Києві — денікінці… На думі синьо-жовтий прапор… Хтось вивісив і російський… Козак зірвав, потоптав… Денікінці і козаки б’ються…
— І все ж ви повинні повернутися, а не отак ганебно втікати, — рівно сказав генерал Тарнавський.
— Але генерал Кравс — у полоні!.. — докинув інший старшина.
— І ви його покинули?
Ті, хто оточив авто, похнюпились, потопталися. Сяк-так паніку вдалося погасити: кінні звернули коней, а піші показали спини… Та проте авто Тарнавського стояло на місці; кожен мовчки питав один одного, що робити далі,— всі чекали слова командувача.
— Вертай на двірець, — звелів Тарнавський шоферу. — А то, чого доброго, самі потрапимо в полон до денікінців…
— Який скандал… — заквилив Шаманек. — Який скандал…
— Я ж попереджав, — Тарнавський злостився. — Ніхто мене не послухав. Тепер маєте, маєте!.. Тіштеся!
Ніхто ані півслова не зронив, — авто мчало на вокзал швидше, аніж на маніфестацію… Всі похапцем забилися в свій затишний салонний вагон.
— Чому не рушаємо? — все ще злостився Тарнавський.
— Зараз довідаюся, — Паліїв спритно зіскочив з тамбура, а повернувся вкрай розгублений. — Нема паротяга…
— Як — нема? — Тарнавський округлив очі.
— Нема… — Паліїв безпорадно розвів руками. — Кудись дівся… Більшість залізничного персоналу самі москалі… Якщо не співчувають більшовикам, то принаймні симпатизують денікінцям… Як у Львові польські залізничники…
— Який скандал… — знов заквилив Шаманек. — Який скандал…
— Дозвольте мені, пане генерале? — підхопився Поточняк.
— Давайте скоріше! — крикнув Тарнавський.
Поточняк зник, а у вагоні — напружена тиша. Десь відлунювали поодинокі постріли, свистали локомотиви.
— Який скандал… Який скандал…
Тарнавському хотілося нагримати на свого начштабу, аби нарешті заткнув пельку… Та шляхетність не дозволила. Поточняк з’явився десь через годину, стрімкий та переможний.
— Я все полагодив… — сказав з якимсь лише йому відомим натяком. — Зараз поїдемо… Справді, у Львові правлять на залізниці поляки, а тут — росіяни… Монополія… Але їдемо.
Вагон здригнувся, рушив і… зупинився. Всі допитливо повернули голови до свого спасителя — до Поточняка.
— Зараз з’ясую… — Хвилин через десять він холоднокровно повідомив: — Не хвилюйтесь, але… всі колії зайняті.
— Як? — скрикнув Тарнавський. — Зайняті?
— Який скандал… Який скандал…
— Будемо шукати виходу з тупика… — Поточняк зник.
Знов усі закам’яніли. Десь стріляли. На пероні галас.
За вікном хтось смачно матюкався. Під стелею бриніла муха…
— На випадок наскоку ворога, — поволі заговорив Тарнавський, — будемо захищатися револьверами…
Шаманек спершу зблід — лице без кровинки, а далі — напівмертвий, зовсім позеленів. Жахно застигли очі і в сполоханого Паліїва. Але Тарнавський вдав, що не помічає їхнього стану. Поточняк знову приніс добру вість:
— Знайшлася вільна колія…
— Слава Богу… — Шаманек перехрестився.
— Однак, панове, не будемо вважати Київ утраченим безнадійно, — сказав Тарнавський, коли поїзд
