Вайда подумки всміхнувся. Він поблажливо співчував йому. Ще б пак! Іти до дівчини — й зустріти свого суперника! Спробуй — та ще в такому юному віці! — не розгубитися, спробуй бути твердим і вдавано байдужим.
— Ну, здоров! — Вайда простягнув руку.
— Вітаю… — пролепетав Дударик, уже ховаючи очі, він до того розгубився, що не відав, як поводити себе далі; якось блискавично тицьнув Тані букет. — Це для хворих… — тремтливі руки його зраджували. — Передай, Таню…
— Ой брешеш! — жартома покивав пальцем Вайда. — Хворим, як і пораненим, потрібні не квіти, а смачна їжа.
— Направду для хворих, — переконував Дударик. — їм я співаю подеколи… Правда, Таню?
— Правда.
— То я піду…
— Куди ж? — притримав його Вайда.
— Ну, зараз буде репетиція…
Він обережно, сумирно вивільнився від Антонової руки й ледь не побіг. Лиш рум’янці залишив…
— Приходь завтра, погомонимо! — кинув йому навздогін Вайда, чмихаючи під ніс.
— Чудний, — сказала Таня. — Щоразу квіти приносить… Я вже не знаю, куди їх ставити.
— Для хворих? — посміхнувся Антон.
— Ага, для хворих! Для мене!
— Кохає…
— Він нічого не каже… Тільки квіти приносить…
— Значить, кохає.
— Не говорить такого, — і вона зарум’яніла. — Я однесу їх і прийду… Зачекай трошки…
Вона повернулася хутко. І вони побрели в лісок, що розкинувся неподалік. Свиснула синичка, постукав трохи дятел, і знов безмовна тиша, знов німотність. Таня збирала опале листя… В прозорих пальцях воно яскраво жовтіло.
— Гарно тут, — зворушено мовила. — Правда?
— Правда, — сказав Вайда й обійняв її.
Вона відповіла на його поцілунок, ледь розкривши вуста. Довго, якось особливо й незвично дивилася йому в очі й раптом зойкнула:
— Візьми мене!..
— А як хлопці беруть дівчат… — пролепетала й сховала лице в його грудях. — Візьми мене… Твоєю хочу бути… Я нікого не мала, я тебе хочу мати…
Повітря було таке сухе, що нічим дихати. Проїхала підвода неподалік — і курява. А після дощу в село часом приходять вовки… Вайда ласкаво відсторонив Таню і, ніби не чув того, що допіру говорила, показав рукою праворуч:
— Дивись, як вистигла шипшина…
— Бачу…
— А брусниці хочеш?
— Вона квасна…
— Дай калиною заквітчаю твої коси…
Закосичуючи, він припав до неї довгим поцілунком, підхопив на руки й носив поміж деревами, таку невагому, таку безмірно дорогу, таку стомлену любов свою…
До шпиталю вертали мовчки. Вайда почувався винним. Не тому, що як мужчина був безпомічним, — був чистим, був гожим, але не міг він дозволити собі переступити поріг… Ні, не міг завчасу позбавити Таню цноти — якщо судилося їм бути разом, то хай буде як Бог велів…
XVIII
Вони обнялися. Почоломкались. Розчулено й щасливо. Як і належить справжнім друзям. Якусь часину розглядали один одного — живі люди на фронтових дорогах перехресних…
— Йдемо в скверик, — Поточняк, ще переповнений радістю зустрічі, просто-таки потягнув Вайду. — Посидимо, погомонимо… Потому щось скомбінуємо…
— А Ярослав?
— Він у Тарнавського. Як тільки звільниться, прийде до нас. Я попросив хлопців, щоб йому переказали. Все буде до ладу. Як книжка пише…
Лихий вітер з-над Бугу гнав по вулиці каштанове листя. Лихий вітер і синювато-прозоре небо — все те якось гнітюче тиснуло на Вайду, хоча, як і Поточняк, не приховував втіхи, що здибав бойового побратима.
— Ось туди, — показав Анатоль на вузьку зелену лавочку, проти якої, на такій самій, худа молодиця штопала комусь шкарпетки. — То як твоя голова?
— Ти ліпше скажи, як ваш побут у Вінниці?
— Шикарно!.. — Поточняк багатозначно підморгнув. — Банкети і концерти, карти і рулетка, горілка і дівки…
— Ти серйозно?
— Цілком. — Анатоль вийняв сигарети. — Я все більше переконуюся: якщо нема інтриги, то нема інтересу до життя…
— Це щось нове… — і Вайда подумав про Таню: ні, Таня чиста, непорочна. Треба буде довше побути у Вінниці, коло неї…
— А до Галичини так далеко… — спохмурнів Поточняк, переносячись душею до Львова. Як там Леся? Що з нею? Тепер він чомусь все рідше та рідше про неї згадував. Вона була наче якесь марево. — Таню бачив?
— І Дударика також… — Вайда невизначено всміхнувся. — Я тобі відповідаю, як у тому анекдоті: «Отче, горілку п’єте?» — «І пиво також…»
— Петрусь в ресторані співає.
— Не в театрі?
— Він надто слабий, щоб конкурувати з сильними.
— Треба було допомогти.
— Пробач, але ти погано знаєш життя Мельпомени… — Поточняк випустив кільце диму. — Галичани почуваються у Вінниці, як у себе вдома. Зваж, є шість клубів, у тому числі один український. До них багато хто заходить, передовсім галицькі старшини — харчові та з інтендатури… Зрозумів, хто має першенство? Можна зустріти і… отаманів, котрими Петлюра дав аванс на… формування загонів. Є театр з нічними фліртами… Човни, сади, — гуляй-кохайся… І воювати не охота… Тим паче жиди дають у борг. До речі, східнякам не довіряють. Отже, галичани тут прижилися…
Тим більше службу безпеки перейняла галицька жандармерія… Отаке, друже.
— Ну й ну!
— А ось і Грицан!
— Тільки не дивуйся, що я в такому бадьорому настрої,— застеріг Ярослав. — Мене розсмішив один чоловік із штабістів — імпозантний такий, в окулярах, з характерним прізвищем… Ти ж його, Анатолію, знаєш — Грушка. Досі був таким уже акуратним, таким педантним, а оце десь собі трохи хильнув, і розвезло козака. Все мучиться, що в нього кілька жінок, одній з них навіть поривався дзвонити, тепер сидить і свистить… Ні, ви уявляєте собі? Взірець штабіста — і раптом сидить та свистить!.. Ну, здоров, Антоне! Ти не гніваєшся на мене?
— Мені все пояснив отаман Кочмарик.
— Слава Богу! Я його дуже просив…
— Досить вам! Потім будете з’ясовувати стосунки, — перервав Поточняк. — Я хочу… Що я хочу?
— Не інтригуй! В «Якір»? — спитав Грицан.
