— А куди ж іще?!
— Поїхали, бо вже смеркає…
Вайда відчув, що Грицан іде по Вінниці так, ніби по Львову, — акліматизувався, видать…
— Сюди, — кивнув Ярослав, — праворуч. Це наша улюблена ресторація; ми й назву придумали: «Якір». Себто тут ми кинули свій якір…
«Який же то ресторан? — здивувався подумки Вайда. — Звичайний шинок… Брудно, накурено, налюднено…»
їм ледь вдалося знайти вільний столик. На естраді натхненно співав Дударик — про козаченька молодого, котрий томиться в неволі та й тужить за отчим домом…
«Невже він дійсно закоханий в Таню? — ревниво подумав Вайда. — Чого доброго, ще відіб’є…»
— Що п’ємо, хлопці? — Поточняк зблиснув пенсне.
— Питаєш, як мертвих…
— Що ви, те і я, — сказав Вайда.
— Почнемо з вина…
— Ні, вином закінчимо! — і Поточняк владно гукнув офіціанта. — Нам пляшечку біленької, тарілку квашених огірків, жмут тарані і вашого вінницького сала…
— І головку часнику! — докичув Грицан.
— Поки що все, тільки скоро — в нас гість!
— Ну й розмах у вас… — Вайда покрутив головою.
— Переймаємо дух Богунових козаків, — усміхнувся Поточняк, злегка обійнявши його та потрусивши.
Офіціант приніс усе, що було замовлено. Поточняк притьмом наповнив келишки; в одній руці чарка, в другій — огірок.
— Щоб ми отак здибались через десять років!
— Будьмо! — Грицан нетерпляче.
— Дай, Боже! — кивнув Вайда, запримітивши, що в Ярослава злегка тремтить рука. — Ов-ва! Славчик спаскудився…
А з естради Дударик тягнув:
Коли Петрусь закінчив, Поточняк гукнув його до себе так само владно, як допіру офіціанта, налив горілки у свою чарку.
— Випий, друже, і втни веселішої — стрілецької!
— Мені не можна…
— Для настрою!
— Мені зашкодить…
— Горілка ще нікому не зашкодила!
— Може, не треба? — заступився за хлопця Вайда.
— Та він же козак!
— Мені треба берегти голос, — благав Дударик. — Це єдине тепер може врятувати від голодної смерті…
— Трошки! Капіточку! — наполіг Анатоль.
— Хіба капіточку… — безпорадно, невинно мовив Дударик і, надпивши півкелишка, вернувся на естраду.
Вайда враз одчув, що п’яніє. Але чому? Він же випив лише дві чарки. Голова… Поранена голова дається взнаки. Грицан підморгнув йому: розслабся, все буде в нормі… Сам він уже давно розслабився. Тут, у Вінниці, Ярослав махнув на все рукою — він хіба що існував, а все інше туманно, машинально шугало попри нього. Ні, Ярослав не спився. Він просто наплював на всіх і на вся! Жив, поки жилося. Жив тим, що було під руками, і зовсім не замислювався, що буде завтра. Так, виявляється, легше…
У розпал пиятики з’явився Букієвський. Біля порога зупинивсь, повів каламутними очима по залу: до кого ж пристати? Вибрав Грицана, швидко продерся між столиками, без запрошення, якось знесилено впав у вільне крісло і, вхопивши та вихиливши чужу чарку, густо видихнув:
— Петлюра уклав з поляками угоду ціною Галичини.
— Це давня історія, — сказав Поточняк.
— Ось так, друже! — Букієвський хитнувся вбік Грицана. — А Петрушевич, баран, танцює перед ним — цим патентованим пройдисвітом з пройдисвітів!
— Петлюрить… — усміхнувся Вайда.
— Коли власні сили знемагають, доводиться шукати союзників, — Грицан спробував розсудити всіх.
— Але кожен союз, повчав Бісмарк, ліпше робити із слабшим, ніж з міцнішим! — категорично відсік Букієвський.
— Ми все щось робимо не так… — погодився Грицан, боячись, аби той не збуйнів, бо пропаде вечір.
— Союз з Польщею коштом Галичини… Класично! — вигукнув Букієвський, не слухаючи Ярослава, якусь часину дивився в одну точку, наче щось видобував з пам’яті.— Замовте горілки! В мене є гроші. Я не прийшов пити за ваше. Прошу! — і жмут купюр на стіл.
«Він сьогодні надмірно збуджений, — подумав Грицан, хоча звістка про перемир’я Петлюри з поляками без погодження з галичанами і його самого приголомшила. — Так, треба стримувати Влодка, а то, не дай, Боже, кого-небудь застрелить…»
— Усі нами торгують, — забубонів Букієвський до себе. — Петлюра, соціал-демократи, смердючі більшовички…
Із-за сусіднього столика підвівся Горлицький. Поправив свій поношений піджак. Два кроки — і біля Грицана:
— Що він сказав? — кивнув на Букієвського.
— Хоч ти замовкни! — розсердився Ярослав.
Якби Букієвський був п’яним, не звернув би уваги на Горлицького й не чув би його слів. Але Букієвський був такий роздратований, що все бачив і все чув. Тож різко повернув голову й жбурнув межи очі Горлицькому:
— Хто такий Лазар Баранович? Ну?!
— Баранович?..
— Дубина! — оскаженів Букієвський.
— Баранович… — розгубився Іван. — Баранович…
— Ти — дубина! — гаркнув Букієвський.
— Спокій, товариство! — втрутився Поточняк, причуваючи біду. — Спокій! Я відповім. Лазар Баранович — ректор Києво-Могилянської академії, приятель Богдана Хмельницького… Поки що цього достатньо. І — спокій! А ви, — до Горлицького, — сідайте на своє місце і не лізьте, куди вас не просять. Ну, чого витріщив очі? Геть звідси!
