Горлицький, наче пес, підібрав хвоста… Не знайшовши підтримки, посунув до свого стільця. Грицан запримітив, як люто стиснув він зуби, опаливши всіх поглядом.
— Давайте, хлопці, вип’ємо… — м’яко запропонував Ярослав.
— Дуже мудро! — схвалив Букієвський.
Вони замовили ще одну пляшку горілки. Потому ще. Букієвський сидів похнюплено. Курив цигарку за цигаркою.
— Здається, нас тут живцем згноять… — він вперто дивився в одну точку. — Невже безвихідь?
— Є вихід! — різко сказав Поточняк. — Тих, хто продає рідну землю, треба знищувати!
— До того дійде… — обізвався Вайда.
— Це не поможе, — захитав головою Букієвський наче сам до себе, не зводячи очей з вибраної точки. — Тут щось інше. Дайте ще краплю горілки…
Вони знову пили. Вони пили мовчки і багато, як і всі, хто заповнив цей шинок, якому дали назву «Якір». А Петрусь співав. Його ніхто, здається, не слухав.
Букієвський нарешті одірвав погляд від своєї точки і, п’яно похитуючись, потягнувся до дверей, похиливши голову й ні на кого не дивлячись.
— Як нудно… Як брудно… — думав вголос Вайда. — Слово честі, не хочеться жити…
Раптом у коридорі тріснув постріл. Розмови не вщухали, не переривав своєї пісні Дударик, — тепер багато було пострілів… Звикли. Лиш Грицан вискочив у коридор.
«Боже, який дурень!.. — він вжахнувся. — Треба ж додуматися! Що ж ти, чоловіче, наробив?»
Посеред коридора лежав Букієвський; голову заливала кров, а поруч димів пістолет. Смерділо порохом. Грицан приклав вухо до грудей — серце Букієвського не билося.
XIX
Горобці в саду архієрейського палацу цвірінькали тихо, наче спросоння, а над Смотричем витало бабине літо — нічийна смуга зустрічі літа й осені. Вони не сперечалися, як люди, не билися, як армії,— мирна зустріч і мирна суперечка: осінь запалює багряні ватри, а літо йде доживати свої останні дні на річкові береги. І аж до морозів буятиме зелень верболозу, водяних трав та прибережних квітів. А вже потім… Петрушевич зіщулився: Матінко Божа, а що буде потім? Заходить осінь, а стрільці голі-босі. Що буде потім? А тут ще Петлюра…
«Як він міг без порозуміння зі мною вести переговори з Польщею? — Петрушевич аж пальці ламав. — Нечувана зрада і підлість. А підлість не робить нікому честі! Ні, так далі бути не може! Або якесь порозуміння, або повний розрив!»
Особливо його обурювало те, що Петлюра вважає Галичину своєю провінцією. А ще більше розсердився, коли Устимчик шепнув йому на вухо, буцім чув, як Петлюра казав: Петрушевича треба розстріляти. Це вже занадто! А може, то неправда? Може, провокація? Тепер доволі розвелось провокаторів. Але ж ні! Галичина таки заважає Петлюрі… Він хоче змиритися з Польщею, щоб разом воювати проти більшовиків і в такий спосіб здобути визнання Антанти. Адже ще до взяття Києва місія Петлюри прибула до Варшави, і глава її — колишній міністр шляхів Пилипчук — заявив польським журналістам, що «уряд, цілий український народ сердечно прагнуть приятельського співжиття з братньою Польщею… Польща й Україна повинні лучитися нерозривними зв’язками». А на запитання польського кореспондента «Які відносини українського народу до галицького?» відповів: «Ніякі, бо уряд і військо галицьке перестали існувати, бо диктатор Петрушевич і командуючий армією Омелянович-Павленко вже віддавна не беруть участі у політичному житті». — «А яке ставлення українського уряду в справі Галичини?» — «Докладної відповіді на це питання дати не можу, бо в цій справі, властиво, ведуться переговори, про яких вислід Міністерство закордонних справ не занедбає без сумніву видати урядове повідомлення. Зрештою, ця справа, очевидно, вже пересуджена в Парижі, якщо начальна команда польських військ одержала уповноваження дійти до лінії Збруча. А український нарід зі своєї сторони так щиро змагає до приязні з Польщею, що не схоче зробити в сім напрямі будь-яких трудностей». Правда, після обурливої статті в «Стрільці» — «Союз з Польщею за ціну Галичини?» — Пилипчук через кілька днів у тому ж часописі вмістив спростування: мовляв, «Кур’єр Польскі», зі співробітником якого я мав розмову, переповів мої слова невірно, — спростування Пилипчука не розвіяло сумнівів у галичан, як і в самого диктатора.
Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські…
Десь глибоко в душі він радів, що за ту акцію згоди з Польщею дали Петлюрі по носі денікінці. Вони навіть не захотіли розмовляти з делегацією Омеляновича-Павленка, попросту витурили її. Тепер, може, каються, бо під орудою Якіра з-під Одеси на північ пробиваються червоні частини, мало не три дивізії, а це додаткова загроза для них самих, як, між іншим, для петлюрівців та галичан.
Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські… А може, якось позбутися Петлюри? Перебратися, скажімо, до Вінниці, під крило своєї Начальної команди? Там усе-таки свої — тож захистять.
Він рішуче звелів своєму ад’ютанту Тимцюраку зв’язати його з Тарнавським, — генерал одразу підійшов до апарата.
— Вітаю вас, пане Тарнавський, — якомога бадьоріше сказав Петрушевич. — Як справи?
— По-старому, — одізвалася глухувато трубка. — Ніяких змін, можете не турбуватися.
— Я прийняв рішення переїхати з урядом до Вінниці,— Петрушевич заговорив майже весело. — Прошу підшукати відповідне приміщення. Окремий дім.
— Буде зроблено, пане диктаторе.
Петрушевич, поклавши трубку, заходив по кімнаті. Так, до Вінниці… Хм! Зупинився посеред кімнати. До Вінниці? Але ж денікінці можуть натиснути… А стан Галицької Армії такий, що… Що тоді? А крім того, з-під Одеси сунуть більшовики… Правда, як допіру сказав Тимцюрак, вони поки що зупинилися. Саме так — поки що… А як рушать далі? Звичайно, можна виправдати себе тим, що галичани воюють з денікінцями… ліниво. Одначе якщо зіткнуться три армії… Ні, таки в Кам’янці-Подільському надійніше — далі від фронту.
І він одразу ж поспішив до телефонного апарата, сам викликав на провід Тарнавського.
— Знову я.
— Слухаю вас.
— Розумієте… — Петрушевич на секунду затявся. — Розумієте, справа дещо міняється… Поки що мусимо затримати переїзд до Вінниці, бо маємо тут спішні питання.
— Воля ваша.
Але Петрушевич не міг бути переможеним. Він не звик відступати. В голову блиснула думка:
— Ось що: ухвалено писати історію Галицької Армії,— так, його осінила блискуча думка!
— Історію? — зам’явся генерал. — Зараз?
— Буде наука для нащадків, — уже зовсім упевнено твердив Петрушевич, радий, що народилася ідея.
— Та написати історію легше, ніж її творити, — в голосі Тарнавського були нотки смутку.
— Робіть, як наказую!
— Що саме? Сідати мені й писати історію чи воювати? — то вже була іронія.
— Знайдіть того, як його?.. Грицана. І пришліть негайно до мене, я дам відповідні інструкції.
— Знайду й пришлю…
— Я скоро до вас приїду!
— З приємністю чекаємо…
Петрушевич не збагнув настрою командуючого, але він добре знав, що армія сердита, що Начальна команда і штаб Петлюри вічні вороги. І їх не примирити…
Тимцюрак приніс йому листа з Парижа, в якому галицькі посланці повідомляли: щоб завоювати дорогу до Антанти, треба вступити в союз з Денікіним, хай це буде федеральний союз.
І Петрушевич знов надовго замислився, він не міг відразу прийняти рішення. Адже треба було укласти угоду з росіянами. Поки він розмірковував, про листа стало відомо Петлюрі, і той моментально примчав — розбурханий, нервовий, обурений, аж трусився, випучуючи очі та смикаючи вустами.
