нього раптом пробуджується жага.
— Ходи так до мене…
Він бере її майже ласкаво, та ненадовго, — він сам не годен збагнути, чому саме ненадовго, майже без насолоди.
— Тобі зі мною погано? — шепоче Оксана.
— Перестань! — гаркнув він майже ненависно, але радше на себе, аніж на неї.— Невже тобі нема про що більше говорити?
— Ти змінився…
— А ти можеш дати мені спокій?
Він у чоловічому безсиллі відкидається навзнак, тупить очі в стелю. Він знає, що не спатиме. І це його мучить. Що робити всю ніч? Балакати з Оксаною? Не хочеться… Йому нічого не хочеться. А десь за вікном стоїть по-осінньому чепурний клен, мов генерал, а обіч зажурена червона калина.
Оксана гасить світло, тулиться до Ярослава, але він не хоче її обіймати, йому осоружні і її руки, і її перса, і її тіло, вона ображено відкидається також навзнак, але він ніяк не реагує, йому байдуже, його знову ніщо не може розбурхати.
Ніщо! Він не обзивається, він лежить німотно, думає хто знає про що, часом згадує Марту, бо їй, напевно, легко зі своїм Шарварком у Станіславі, їй тепло й сито. Він не заздрить, він лише дивується, як уміють люди влаштовувати своє життя — безтурботно, затишно й вигідно. Одразу ж йому на думку приходить Стася, що, спотворивши обличчя, любила кричати: вся та книга, яку ти пишеш, нікому не потрібна, від неї не буде користі нікому, хіба комусь буде потрібна після твоєї смерті… І в такі хвилини вони сварилися, підбираючи найпекучіші, найдошкульніші слова, аби якнайсильніше вколоти, образити одне одного, притоптати, принизити. Згадуючи, він водночас дивується, що люди, ненавидячи одне одного, можуть роками мешкати під одним дахом, їсти за одним столом, з одного баняка, а промине час сварки, погніваються хвилину-другу чи кілька днів і лягають разом в одне ліжко, цілуються, бувають близькими, а через кілька днів знову б’ються і знову миряться. Ні, не годен він збагнути дивного їх життя. Бо справді, як то можна? Однак же можна, бо сам жив із Стасею саме так, бо зараз узяв Оксану, перед тим сердячись, — все можна… Отже, крім неволі загальнолюдської, може бути неволя сімейна, домашня. До якої пристосовуєшся, втрамбовуєшся і перетворюєшся в таку собі тварюку, що можеш какати там, де їсти. Як це брудно! І як це страшно! Невже почалася загальна атрофія!
«Де ж вихід? — б’ється в думках Ярослав. — І як людина може шукати свободи в своїй сім’ї? Не зрікатися ж їй дому, дітей. І чи можлива ця вигадана свобода?»
— Ти спиш? — Оксана не чекає відповіді, а кладе голову йому на груди. І руку кладе.
— Лізе в голову всячина… — він устромляє пальці в її кучері, задумливо чи то чеше, а чи пестить, він знову розм’як.
— Так боюся тифу… — Оксана відчуває, що Ярослав подобрішав, більше не сердиться, готова простити йому будь-яку наругу, лише б він її не покинув. — Таня як розповіла, що в лікарнях робиться, аж кров холоне… Не дай, Господи… — вона хотіла сказати «нас вчепиться», але прикусила губи.
— І я стаю забобонним: на все воля Божа…
— Не нервуйся, але…
— Кажи, кажи…
— Зараз роззлостишся…
— Слово честі, ні!
— Я за обох нас боюся: тиф, як і куля, не перебирає.
— Що ж радиш?
— Перебути це лихо в К одні! — вона говорить тихо і благально. — Тепер кожен рятується як може, кожен клопочеться наперед про себе.
— Треба подумати, — невизначено каже Ярослав, щільно горнучи Оксану до себе; вона розуміє: більше від нього слова не виб'єш.
Уранці, наспіх випивши склянку окропу, сказав, що йде, як завжди, до Начальної команди, бо ж він особистий референт Тарнавського, але не пішов туди — він пішов до лікарні, аби зобачитися з Танею: може, має якісь новини од Вайди, якого після одужання послали знову у Другий корпус. Таня зраділа йому, проте він помітив: ще більше схудла. І він запитав так, аби Таня — принаймні так йому хотілося — нічого не відчула, запитав безтурботно, ніби в мирний добрий час, десь удома чи на природі:
— Що нового?
— Тиф, — сказала дівчина.
— Погано…
— Дуже погано, — погодилася й повторила: — Дуже! Щодня, щогодини, щохвилини привозять свіжих… Хочете — гляньте.
Не хотів, але пішов. Тільки в одну палату. На ліжку лежало по двоє. Навзнак. Застигло. Наче вже були мертві. Зір їх бився по темних стінах — бився так, як сполошені ластівки, яким нема куди вилетіти: бився, бився у двері, та двері не піддавалися, і він блукав безпомічно попід стелею, відтак, змучений, знов ховався під вії. Ярослава зморозило:
— Це жахливо…
— Жахливо.
— Од Вайди нічого?
— Нічого.
Кивком голови попрощався. Таня, здавалось, не бачила ні кивка голови, ні його самого. Ярослав навмання помандрував, — над рікою здіймався туман, і віяло прохолодою. Запримітив на голому березі одиноку сосну. Зелена, горда, мовби не зважала, що земля вже похолола, а жаби пірнають у мул до весни… Стоїть собі — і годі! Пізня осінь: вже не ломляться від яблук та слив сади, вже не пахнуть грибами ліси… Хоч сядь і плач! На ріках вавілонських… Спокій! А Букієвського вже нема… Інтелігенція — мозок народу… До чого це? Звідки? Нащо? Коли нещадність звернемо до наїзників, перестанемо ненавидіти один одного…
Він завважив на березі Петруся — непорушно сидів над водою, в журі. Ярослав намірився був підійти, але в останню мить передумав. Бо про що говоритиме? Про тиф? Пісню? Аби теревенити? Ні! Нема охоти. Краще вже у штаб.
— Де ви пропали? — перестрів його в коридорі Паліїв.
— Ніде. Іду…
— Ви потрібні командувачу, — суворо сказав ад’ютант Тарнавського, не зважаючи, що був чином нижче від Грицана.
Генерала і Шаманека Ярослав застав над картою — обидва щось мудрували, тицькаючи олівцем то в одну точку, то в іншу.
— На ваш поклик, пане генерал, отаман Грицан з’явився! — голосно відрапортував. — Слава Україні!
— Сідайте і… не кричіть, отамане, — Тарнавський кисло скривився, поморщивши втомлене від безсоння лице.
— Слухаю, пане генерале…
— Поїдете в другий корпус, у штаб Вольфа, — замислено тлумачив генерал Тарнавський. — Як ви знаєте, після відступу з Житомира корпус зараз перебуває в трикутнику Троянів — Кодня — Тулин…
— Знаю, — кивнув Грицан, але при слові «Кодня» мимоволі здригнувся; і Оксана, безперечно, зреагувала б…
— Ваше завдання — переправити корпус під Брацлав.
— Зрозумів, пане генерале.
— Крім того… — Тарнавський пильно глянув йому в очі.— Займіться агітацією тамтешніх людей… Може, хтось пристане до нас.
— Зрозумів, пане генерале.
— І будьте обережні — тиф.
— Коли накажете відбути?
— Зараз. Машина Устимчика чекає. Відповідні документи від мого імені підписані,— і генерал кивнув головою. — В дорозі докладно вивчіть те, що в пакеті.
