— Я виконаю ваш наказ.
— Дай вам, Боже, щастя! — благословив Тарнавський. — Не забувайте про тиф….
— Спробую… — всміхнувся Ярослав і одразу подався на квартиру за речами. Вітер рвучко рвав з дерев розкішні їх шати, влаштовував жовті заметілі, обвіхолюючи Ярослава. З Оксаною вирішив не прощатися: ще, чого доброго, надумає поїхати… Він лише написав їй записку. Правда, трохи згодом, уже в машині, покартав себе: все-таки це не зовсім чесно. Однак виправдав свій вчинок у такий спосіб:
— Місю, — звернувся до Устимчика, — як вернешся, перекажеш Оксані, що генерал послдв мене терміново, і я не зміг зайти до неї в школу.
— Та що мені, важко? Скажу.
Мовчало поле, щось журливе було в ліску, який миготів поза вікнами машини. Жалібно здригався останній листочок берізки, зрідка червоніли ягоди горобини, скляніла в озеречку вода. Крайнеба висіла дощова хмара…
У Троянові стрільці зустріли Грицана привітно, але перше запитання було таким несподіваним, що він аж розгубився:
— То правда, що з Італії на поміч нам ідуть українці-полонені? Чи то тільки чутки?
— Правда! — збрехав Ярослав.
Йому було неприємно за цю оману, але розумів, що зараз вона необхідна, що здатна на якийсь час підтримати дух людський. А добрий настрій збадьорює душу й зміцнює тіло. Ні, не треба бідкатись! Адже лікар нерідко також каже хворому неправду, і хворий одужує.
Розшукавши штаб корпусу, Грицан вручив Вольфу пакет од Тарнавського. Той довго читав і довго роздумував. Нарешті туго видобув слово:
— Що ж, Брацлавщина — то Брацлавщина.
— Яка потрібна від мене поміч?
— А чим ви, отамане, спроможні допомогти? Ліками? Зброєю? Продовольством? — питав, наче забивав цвяхи.
— Хоча б морально…
— ідіть між стрільців…
— Якою сотнею командує Вайда?
— Отою, що на околиці Троянова…
— Тоді добре, піду до нього.
Грицан прочалапав по багнистих плесах метрів сто, як почув за спиною знайомий голос:
— Привіт!
Грицан вмить озирнувся. Звичайно, Вайда! Ну й прекрасно! Буде легше. Принаймні є бодай одна знайома душа.
— Привіт! — втішно простяг руку.
— Ти яким чином тут? Послали, чи що?
— Послали…
При стрільцях він не міг признатися, чому його відряджено саме в Троянів. Розповів пізніше, коли Вайда повів його перекусити і коли залишилися на самоті.
— Брацлавщина — то Брацлавщина, — як і Вольф, знизав плечима Вайда. — Нема ніякої різниці. А щодо агітації троянівців у Галицьку Армію, то… Щиро — не завдавай собі клопотів. Безнадійно. Ми без тебе агітували. П’ятеро, здається, записалися, взяли пайок, а на ранок — мов корова язиком злизала.
— Та я не дуже поривався агітувати… — доїдаючи черству шкуринку, відкрився Грицан. — Чужих у чужу армію? Сміх! Вони ж самі за себе не хочуть повоювати…
— Ну, тоді ще по чарці…
— Мені ж треба до Вольфа… до командування корпусу.
— Тоді — за командування! — підморгнув Вайда. — Тебе послав Тарнавський, отже, командування — це ти. А те, як ти кажеш, командування саме без чарки не їсть…
— Хіба по одній ще…
— Де ночувати думаєш?
— Не знаю.
— В такому разі беру до себе.
Підняти корпус на ноги, зрушити з місця — виявилося справою нелегкою: стрільці вже прижилися в Троянові, облінилися, обайдужіли, дехто навіть пристав у прийми. Ніхто нікуди не хотів іти — хіба в Галичину, але в Галичині порядкував Галлер. Не допомагали ні погрози, що потраплять в полон до більшовиків, ні вмовляння.
Аж через дві доби після довгих дебатів злагодилися врешті в дорогу. Покидали Троянів уранці. Хто на підводах, хто пішки. Було холодно й непривітно. Дерева обсів іней, біліла трава, в’яла. Грицан їхав на підводі у голові колони разом з Вайдою.
— Жи-и-иттє…— тягнув під ніс вусатий стрілець, який правив кіньми. — Видно, не доїдемо додому…
Він нервував Грицана: надто багато говорить. Безперестанку. Такий балакучий, що замордовує. Перше його слово було:
— Я Галайда, Пилип…
— То й славно! — всміхнувся Ярослав, а тепер — хоч з воза злазь. Жити не дає. Доконує.
— Що ж, старшинам добре, — торочить тихо Галайда, — а ти, бідний чоловіче, терпи…
— Та годі розумувати і плакати! — врешті-решт розізлився Ярослав і так само злісно, але трафаретно промимрив: — Ми ж з вами борці за волю… України.
— А де та воля? — бунтувався Галайда. — На заході — поляки, на півночі — більшовики, на Дністрі — румуни, перед нами — денікінці,— чотирикутник смерті, а не воля.
«Є ще один чотирикутник, — подумав Ярослав. — Тиф». Але не хотів про це зараз нагадувати.
— Куди ж тепер? — питався Галайда.
— Замовкни! — врешті не стерпів і Вайда. — Бо зараз кляпом писок заткну!
Але вусатий галичанин не вгавав:
— То де, панове золотенькі, наш порятунок — у полоні чи в землі? І хто нас візьме — Ленін, Денікін чи Петлюра?
— Скажу в Брацлаві,— Грицан змусив-таки його замовкнути. — А поки що дай подумати, як туди добратися.
Він пересів на коня, що плівся коло воза, й подався шукати полковника Вольфа; ні в якому разі не можна було йти через Вінницю — розбіжаться… В Калинівці, від імені Тарнавського, Грицан наказав Вольфу зупинити колону — немовби на перепочинок… Відразу схаменувся, та було вже пізно: біля Калинівки починається Чорний ліс… Торік там аж кишіло більшовицькими партизанськими загонами, що вимолочували петлюрівців… Може, й зараз?.. На роздуми не мав часу. Разом з Вольфом зважили становище. Грицан наполіг повернути на Липовець — лише в такий спосіб можна врятувати корпус від розброду.
— Все, — підвівшись із-за столу, підсумував Грицан. — Рушаємо! До Брацлава — тільки через Липовець й Іллінці!
— Але ж далеко, — Вольф задумано покусував губи. — Може, всіх півтораста кілометрів…
— Перепрошую, — г спохмурнів Грицан, — але накази головного командувача Галицької Армії не обговорюються…
І Грицан знову їхав на підводі Вайди. Через два дні, під вечір, колона нарешті дотеліпалася до Немирова. Мрячило. Забудоване на пагорку, оточене з трьох боків ставками, що їх порозкидала річка Мірка, місто, неподалік якого існувало ще скіфське поселення, нині неначе підставляло себе негоді. Грицан роздивлявся довкруж, і серце стискав біль: місто славних імен… Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, уманський полковник Іван Ганжа… Місто побратимів Устима Кармалюка. Яким воно зараз виглядало нещасним, злиденним, запущеним.
До Брацлава залишалося два десятки кілометрів, і Грицан, порадившись з Вольфом, розпорядився не зупинятись. За всяку ціну добратися. За всяку ціну!
І вони добралися…
Вранці найперше, на що наткнувся Ярослав, — тиф. У лікарні бракувало навіть соломи, щоб міняти під
