— Це неподобство! — закричав з порога. — Ви хочете союзу з Денікіним, купленого ціною державної самостійності?
— Дивно, — на цей раз Петрушевич був незворушний. — А хіба це подобство, що ви хочете воювати з поляками проти більшовиків на основі союзу, купленого коштом Галичини?
— До чого тут союз з поляками? — Петлюра різко повів плечем. — Я жадаю кращого для українського народу.
— Коштом Галичини…
— Ви ж, пане диктаторе, дуже добре знаєте, що на похід поляків до Збруча була санкція Антанти, — Петлюра не здавався. — Отже, пощо звалювати на мене?
Дивна створилася ситуація: для боротьби з більшовиками Петлюрі конче потрібні були галицькі стрільці і польські легіони, а Петрушевичу для відвоювання від поляків Галичини — петлюрівські війська, а можливо, навіть і більшовицькі…
— Як і добре знаєте, — продовжував майже кричати Петлюра, — що недавно мій уряд вислав до держав Антанти свіжу ноту, в якій ми хотіли…
— Там нічого нема про Галичину! — Петрушевич і собі закричав. — Там ви лише осуджуєте денікінців, звинувачуючи їх у тому, що вони перешкодили вам добити більшовиків, а водночас нишком шукаєте з ними союзу.
— Ми думаємо про загальну Україну, а ви лише про свою Галичину. Що то за робота? Куди так годиться?
— А, що ви там думаєте! — Петрушевич махнув тонкими пальцями. — Генерал Бредов не захотів вести переговорів з Омеляновичем-Павленком. Денікін не хоче вас знати!..
Поки вони день у день скубали один одного, червоні пробилися-таки на північ, а війська Денікіна зайняли Козятин, Вапнярку та Умань, спрямувавши подальші удари на Вінницю, Жмеринку та Могилів- Подільський.
Петлюра знов прибіг до Петрушевича. Петрушевич сидів сам не свій. А Петлюра заламав руки.
— Треба рятуватися, бо пропадемо — всі пропадемо! Я певен, я глибоко переконаний, що ми спільними зусиллями зможемо стримати наступ денікінців.
— А де взяти тих сил?
— Використати резерви!
— А де їх узяти?
— Де! Де! — передражнив Петлюра.
— В армії — тиф… Ви знаєте, що на нашу армію кинувся тиф? — зворохобився Петрушевич. — А ви говорите про якісь резерви.
— Треба мобілізуватись! Відступати нікуди!
— Що пропонується конкретно?
— Ми спільно повинні оголосити війну Денікіну. І хоч раз бути між собою щирими…
— А Антанта як на це подивиться?
— Вона вже подивилася…
Нарешті вони дійшли згоди, принаймні формальної: 24 вересня Петрушевич і Петлюра видали спільний маніфест, у якому закликали усе громадянство України до війни з Денікіним.
Зажурено, знервовано кружляла над Смотричем перед відльотом у вирій зграя граків. Поволі стелився туман. Мрячило. Осінь… Холодна, дощова, похмура.
XX
— Знову війна, — Грицан сумно похитував головою, з-під лоба поглядаючи на причепуреного осінню клена, на його прив’яле світло-жовте листя, подекуди навіть пурпурове. А поруч сумувала червона калина — пурпуровий клен, журна червона калина і затурбований вояк; а ми тую червону калину піднімемо…
— Славчику, може, відпросишся? — обережно мовила Оксана, мружачи очі, ніби її сліпило сонце.
— Куди? — сухо заскрипів голосом, не замислюючись, що, може, цим грубим тоном робить їй боляче. — Все фантазуєш, фантазуєш, фантазуєш…
— Ні, я не фантазую, не фантазую… — вона зіщулилася, мовби на неї замахнулися батогом, вона бачила, що він розгніваний, а коли він у гніві, з ним краще не розмовляти. І все ж повторила: — Ну, відпросися, хоч на пару днів…
— Відпросися… А з якої нагоди?
— Скажи, що недужий… Хіба зараз один так робить?.. Чи мусиш бути таким чесним?
— І ми поїдемо до Кодні? — сказав Ярослав з сарказмом. — І будемо ловити щупаків та жерти?..
— Але ж тиф, дорогий… — майже крізь сльози видушила те, що її непокоїло.
— Тиф… — вимовив. — Тиф…
— Страшний тиф…
— І що? — ляпнув.
— Я тебе не розумію…
— Ти мене ніколи не розуміла!
Оксана стиснула зуби, щоб не розридатися, — несправедливість завжди ранить, часом глибоко, нерідко й фатально. Інша, може б, і розгнівалася, досварилася й траснула б дверима, та Оксана так кохала свого Ярослава, так кохала…
А він, занурений в себе, лежав поверх постелі, тупо дивився в облуплену стелю, важко сопів. Було маркітно й нудно, та найбільше його доконувала злість — на себе, на Оксану, на довколишність, — якась незрозуміла й дика злість…
Тиша. Глуш. Німота.
Оксана шила собі мовчки спідницю, бо стара вже розлізлася, і їй потрібна була нова, чи то пак свіжа, — вона тепер учителька, навчає вінницьких малюків української мови, літератури, отже, треба чепурно вдягатись — хоч скромно, вбого, та принаймні охайно.
Сум. Печаль. І вечір. Вечір поволі втопив у темінь вбогу кімнату. Оксана, відклавши шитво, обережно спитала:
— їсти будеш?
— А що є? — вже не сердито.
— Супу зварю…
— Я запалю в грубці…— то вже перемир’я.
Сіра меланхолія справді розмагнітила його, він добрішає, навіть йому неприємно, що, по суті, образив Оксану, — треба б її пригорнути, приголубити, та натомість бурчить:
— І нащо здалася тепер ця історія?..
— Я не розумію, Славчику…
— Та я ж тобі казав, що Петрушевичу стрілило в голову, аби ми писали історію Галицької Армії.
— Казав!.. Казав!..
Розтопивши піч, Ярослав сідає перед нею на стільчику, закурює сигарету й спостерігає, як вогонь немічно повзає по сирих полінцях. Що ж у цю мить там, у Галичині, робить мати? А син? А Стася? І як там, у тій Галичині? Думки його важкі, невиразні, далекі,— думати чи не думати — все одно… Навіть на фронті, у світову війну, в окопах так не було, як тут, у цьому лихому, як вампір, теперішньому світі,— чотирикутник смерті… І п’ятий кут — зверху… тиф. Він кружляє, як крук. І жалить, жалить, жалить!..
— Сідай, Славчику, будемо вечеряти…
Вечеря — суп: картопля, горох і вода… Шматки хліба… Хлебчуть мовчки. З однієї миски. Наче на похоронах, кліпає лампа. Десь поблизу обізвалася сова. І знов глухий шкребет ложок.
— Будемо спати? — питає Оксана тихо.
— А що робити?..
Вона, стоячи до нього в профіль, свідомо а чи бездумно, машинально роздягається догола, аби натягнути на себе єдину нічну сорочку поношену, — він бачить випуклі тугі її груди, виразні та напружені, і в
