Стрільці покотом лежали на долівці. Лиш біля печі було місце. Мабуть, — здогадався Вайда, — для Горлицького.
— їсти будеш?
— Як щось маєш…
— Та поки що маю, — відказав Іван. — Трошки хліба і трошки солонини — поділимося. — Він розв’язав свій мішок. — Отож я, краяне, й хочу, аби ми разом подумали.
— Тихіше, почують…
— А я не боюся! Та й сплять вони.
Скибка черствого хліба… Шматочок білого сала… Яка то розкіш!.. І як жаль, що всього того так мало… Знов заходить ніч. Десь у кутку кришать солому щури. На печі сопе господиня. Здогадується Вайда: мусила пустити їх до своєї пустки, але нема чим світити, тож доводиться рано лягати, а спати не хочеться, і сохне голова… До хати входить ще кілька стрільців. Хтось вносить якогось патиччя, кидають у грубку. Гріються. Щасливо прицмокують, що над головою мають дах.
— Так! Так! — переконано твердить Горлицький. — Треба судити тих, хто у цьому винен, — судити так, як у сімнадцятому в Росії, і розстрілювати!
— Ти часом не більшовицький агітатор? — чи то жартома, чи дійсно підозріло глянув на нього Вайда. — Щось ти викривити мене хочеш… Або спокусити…
— У соціальних питаннях, друже мій, і Петлюра, і Петрушевич жонглюють між соціалізмом і капіталізмом, — не слухаючи його, веде свою думку Горлицький. — Ось і виходить: ні пес, ні баран, а в політиці — сиві коні, червоні шаровари і довгі інтерв’ю для чужих репортерів.
— А мені здається, що джентльмен Петрушевич сів грати не з тими партнерами, — каже Вайда. — Його партнери виявилися шулерами, обіграли його фальшивими картами.
— Це не те! Арештувати всіх треба! — рішуче наполягав Горлицький. — Але на сьогодні досить. Спім…
Замовкають. Яка дика ніч! Вайда одчував, що його морозить, що йому в роті гаряче. Невже починається? Іван щось говорить, та він уже не годен розібрати, белькоче у відповідь якісь слова… А за вікном туляться до голого стовбура ворони… Так міцно-міцно туляться…
Минула ніч, минув день, і витягнулось лице Вайди, його лихоманило, наче скляні, блищали очі. Таню! Чуєш, Таню, щось погане буде… Брате… Твій перстень і досі на моїй руці, але щось погане буде… Антон задихався. Метляв головою. Розхриставши на грудях брудну сорочку, просив хрипло і натужливо:
— Іване, води…
— Івана нема, Іван Горлицький уранці зник… — схилився над ним Пилип Галайда. — Нате, пане сотнику, напийтеся… Може, зігрієтесь, може, легше вам стане…
Антон ковтнув кип’ятку, закашлявся й відкинувся на солому — спітнілу, як і він. А Пилип Галайда скорботно, скрушно похитував головою. Він належав до тих чесних галичан, котрі не покидають своїх старшин. Пилип був чоловіком років під сорок, походив з Нового Милятина, що між Львовом та Буськом, мав там клаптик землі, жінку, троє дітей і коня. Коли почалася світова війна, його забрали в австрійську армію, на Сербії був поранений, а коли повернувся додому, застав попіл. І розповіла жона, як розлючені донські козаки перед відступом у п’ятнадцятому році спалили їхнє обійстя лише за те, що вона не дала для їхніх коней сіна. А де було взяти того сіна? Так і згоріла його, Пилипова, хата. Але добре, що всі живцем не погоріли, бо козаки стріляли по вікнах, а хата була під стріхою. Він, повернувшись з фронту, збудував ліплянку з глини, виміняв корову на коня, бо залишалася теличка, — був власний кінь, то вже якось крутили світом. Його мобілізували в Галицьку Армію після листопадового перевороту. Дружина розраджувала, щоби не йшов, але про нову республіку так багато говорилося: захистім її і будемо раювати. Він повірив. І ось тепер чипіє голий-босий, далеко від свого краю.
— Пити… — знов, ледь ворушачи сухим язиком, немічно прохрипів Вайда. — Дайте пити…
«Напевно, мудро радив отой більшовицький агітатор, — подумав Галайда про Горлицького, зачерпуючи з відра холодної, мов крига, води. — Напевно-таки, мудро…»
— Пийте, пане сотнику, пийте…
Антон не чує його слів. Важко дихає. Щось чавить на його болючу голову. І мряка. Мряка, сильна мряка довкруги — весь світ у мряці — мряка, мряка, мряка… Сива мряка… Чорна мряка… Чорні крила… Чорно…
XXII
Про те, що Вайда захворів, Ярослав довідався від Горлицького. Одразу розшукав Поточняка.
— Біда… В Антона тиф, — з розпукою видихнув.
— Та ти що! — вжахнувся Анатоль.
— Йдемо до лікарні!
— А що з того? Чим поможемо?
— Бодай глянемо!..
— Хіба бодай глянемо…
Чимчикували не розмовляючи, аж допоки… Ярослав зупинився як укопаний, застиг, очманілий: обік вулиці в плиткій фосі голодні пси потрошили мертвого стрільця, — вони з диким гавкотом, вереском жерлися поміж собою, рвали самих себе і стрільця… Поточняк вхопив револьвер, не цілячись, вложив одного, другого, третього… Інші розбіглися.
— Жах! — випалив сполотнілий Грицан.
— Це ж вони… вони… — Анатоль недокінчив.
— Треба сказати, щоб похоронили…
— Це ж нас таке чекає…
— Не говори!
Чим ближче до лікарні, тим моторошніше робилося на душі. Грицан попросив зачучвереного санітара:
— Викличте Тетяну Острогляд.
— Не знаю такої…
— Як не знаєте?
— То розпитайте! — рявкнув Поточняк, що ніяк не міг оговтатись від щойно пережитого; здавалося, зараз висмикне револьвер й розправиться з санітаром, як допіру з псами. — Марш! Бо пристрелю!
Оклик Поточняка подіяв магічно: зачучверілий санітар умить щез, а Таня вмить з’явилася, бліда, змарніла, білий її халат увесь закалений. Ярослав підсвідомо ступив крок уперед.
— Антон тут?
— Марить… Не впізнає мене…
— Дозволь глянути, — сказав Поточняк.
З палати задушливо тхнуло; якби не Таня, обидва мимоволі заткнули б носа. Ліжка зсунуті впритул, по двоє; хворі, мов обземки на мосту, лежать упоперек… Щільно один до одного… Один до одного… Ні Грицан, ні Поточняк не впізнали Антона… А Таня розпачно зронила:
— Він не виживе…
— Царство смерті…— Ярослав не чув її.
— Дійсно… — підтвердив Поточняк.
Зачучверілий санітар, що зустрівся їм першим, разом ще з одним, ні на кого не звертаючи уваги, вхопили тифозного за руки й ноги, безцеремонно звалили на ноші.
— Ви що робите?! — заволав Поточняк.
— Він мертвий, пане, — відказав зачучверілий санітар, ніби йшлося про трухляве дерево. — Його місця живі чекають…
— Спершу хоронили по-Божому, — наче крізь сон говорила Таня. — А тепер не вистачає трун — кидають у яму і закопують…
— Господи мій… — Грицану стало жахно.
