— Як у Верховної Влади, диктатора Західної області, уряду Наддніпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний могучий дух, так і в усіх політичних та громадянських організаціях, в цілім народі мусить повстати також один великий порив, одна воля, один дух, спільне всім бажання посвятити всі свої фізичні й духовні сили, всі матеріальні засоби, всю енергію творчого всенародного генія для єдиної найсвятішої нашої мети — виборення нашої незалежності.
Диктатор Петрушевич заявив:
— У Галицькім уряду, в галицькім громадянстві та армії панує повна згода поглядів і єдність діл у всіх основних питаннях державного життя з Верховною Владою й урядом Наддніпрянської України. Непорозумінь і сепаратних виступів у важних проблемах внутрішньої і закордонної політики ні один уряд не робив без порозуміння з другим, і через те всі нерозумні чутки й підозріння, що в останніх часах оббігали навіть частину нашої преси, являються плодом інтриг наших ворогів, котрі всіма способами намагаються ослабити відпорну силу нашого народу…»
— Він сказився! — не витримав Поточняк. — Це ми з тобою інтригани? Ми ослаблюємо силу нашого народу? А курва ж його мать! Та я його власною рукою застрелю!
— Зачекай! Дай дочитаю… «Галицьке громадянство леліє ті самі національні ідеали, що й Наддніпрянська Україна, а Наддністрянська Армія своєю кров’ю від Збруча аж по Київ позначила хресну дорогу любові до Соборної України. Вона піддається одному головному командуванню і спільно з наддніпрянськими лицарями прямує до одної високої мети…»
— Лицарі! Ха-ха!
— Ну, Анатолю…
— Лицарі з квіткою на задниці!..
«Для досягнення тіснійшого зверхнього і внутрішнього об’єднання буде створений один спільний військовий орган (головне командування і військове міністерство)…»
— Бач, до чого веде?! Бач?!
— Анатолю, ти нечемний, — м’яко сказав Ярослав. — Дай же мені бодай трохи зосередитися.
— Ну читай, читай…
— «…Галицький уряд, громадянство та армія стоїть твердо й непохитно на становищі акта Національної Ради з 3 січня 1919 й акта Трудового конгресу з 22 січня 1919 про об’єднання обох областей України й створення Соборної України. Згідно з конституцією Національної Ради аж до ратифікації злуки Українськими Установчими зборами, Західна область УНР мусить мати своє територіальне правительство. Через те і з огляду на інтереси армії та закордонну ситуацію диктатор не сміє зложити своїх повновластей, аж доки галицьке громадянство не зможе виявити своєї збірної волі з сього приводу. В усіх справах нашого державного життя диктатор думає і творить одну волю з урядом Наддніпрянщини, а його армія освячує сю святу єдину волю своєю цінною кров’ю…»
— Ну, що скажеш? — Поточняк не заспокоювався.
— Зачекай, дай прочитаю, що талапає петлюрівський прем’єр Мазепа про своє відношення до галицького уряду. «Рахуючися з реальними фактами міжнародного життя, уряд УНР в своїй закордонній політиці вступив на дорогу порозуміння з тими державами й народами, які або безпосередньо заінтересовані в визнанню самостійного існування Української держави, або вважають таке визнання конечним актом міжнародної справедливости та європейської рівноваги. Наше порозуміння з найближчими нашими сусідами — Польщею та Румунією — випливає іменно з отсих реальних міжнародних відносин…»
— Ач, як дипломатично викручуються!..
— Тихо, Анатолю, тихо… Слухай, що каже Мазепа. «…Становище нашого уряду в справах взаємовідносин з урядом Західної області УНР ясні. В обох урядів панує цілковите порозуміння і згода щодо найвищої мети нашої національної політики…»
— Досить! Прочитай собі ще кінцеве слово Петлюри, і все!
— «…В об’єктивній критиці взаємовідносин обох урядів — Наддніпрянщини і Наддністрянщини — бачу в принципі ту ж саму волю всего громадянства і об’єднання всіх кіл на користь цілого українського народу, на спільне добро Соборної України. Ще більше радує щире бажання нашого народу в справі об’єднання обох наших армій…»
— А дідька лисого! — вигукнув Поточняк. — А буде це об’єднання, як рак свисне! Наоб’єднувались! По горло ситі!
Грицан не відповідав, читав далі:
— «…Перші кроки до такого об’єднання зроблені вже Штабом Головного отамана. Складена спеціальна комісія з представників обох армій для вироблення статутів однорідної організації, утворення одного командування та одного керуючого центра — Військового міністерства».
— Читай далі, далі! — підганяв Поточняк.
— «Так говорили представники обох правительств, одначе партії говорили інакше». — І аж тепер Грицан прокоментував: — А зараз починається найцікавіше: «Представник Галицької трудової партії Гр. Тимощук зложив отсю заяву:
Українська трудова партія:
1. Стоїть на грунті конституційних актів Національної Ради з 3 січня 1919 та Трудового конгресу з 22 січня 1919 в справі злуки Наддністрянської й Наддніпрянської України, себто що сі акти мають бути затверджені Установчими Зборами, а до того часу мусить остатися непорушним територіальний уряд Наддністрянщини.
2. Зміну територіальної влади Західної області УНР вважає неможливою через те, що галицький нарід не має в сей час змоги виявити свою волю в сій справі, а також закордонне становище і добро та цілість Наддністрянської армії не оправдують непотрібних експериментів.
3. Причини дрібних непорозумінь між наддністрянським і наддніпрянським урядом добачує в ріжницях світогляду й громадського виховання сих частин українського народу, що сотні літ жили в двох відмінних від себе державах.
4. Орієнтацію на схід, якщо вона була в окремих одиниць, пояснює критичним становищем армії, котра заздалегідь повинна знайти можливий вихід з неможливого положення. Про щось серйозніше й мови не може бути».
— О! О! — вигукнув Поточняк. — Ось де сіль! А все те, що говорили один одному Петлюра і Петрушевич, котові під хвіст!
У розпад їхньої бесіди появився четар Паліїв.
— Пане отамане, — молодецьким голосом звернувся він до Грицана. — Вас — уже! — викликає до себе генерал Тарнавський.
Ярослав підвівся. В канцелярії штабу застав не лише Шаманека — був тут і Омелян — не зважаючи на юний вік, Тарнавський-син у стрілецькій, щойно зшитій уніформі виглядав доволі імпозантно.
— Пане генерале, на ваш поклик з’явився, — Грицан виструнчився, прагнучи триматися якомога бадьоріше, бо в голові туман.
— Сідайте й слухайте, — головнокомандуючий оперся крижами до лутки вікна. — Як чуєтеся? Ви здорові?
— Цілком.
— А чому у вас червоні очі?
— Двох побратимів щойно похоронив, — і Грицан проковтнув клубок, що підступив до горла.
Генерал промовчав. Тепер у нього не було ніяких вагань в тому, що він замислив.
— Значить, ви здорові? — все ж перепитав, однак це питання прозвучало так, наче він звертався сам до себе.
— Цілком, — повторив Грицан.
— І здатні виконати своє завдання?
— Завжди! — щиро сказав Грицан.
— Дуже добре, — сказав Тарнавський, але далі не вів бесіди. Чомсь згадався останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, що мав пристрасть будувати собори, а заодно розбив гайдамаків десь отут, на цьому широкоплинному Бузі, заодно брав участь у війні росіян з турками, навіть
