лиха. І, як завше, бездоганно вдягнутий, мовби зібрався виступати в парламенті. За ним незнайомий Тарнавському чоловік у цивільному — вуса, пенсне, на бік чесане негусте волосся. А далі військовий з гострим поглядом — Тарнавський здогадався хто це. Останнім увійшов особистий ад’ютант диктатора Тимцюрак. А де ж Петлюра?
— Головний отаман прибуде пізніше, — ручкаючись, пояснив Петрушевич, наче вгадав думку генерала. — Прошу знайомитись, пане Тарнавський, доктор Євген Левицький.
Аж тепер генерал згадав, хто перед ним. Євген Левицький —.чимсь схожий до Костя Левицького — відомий галицький публіцист і політик. Замолоду один з піонерів робітничого руху, один із засновників спершу радикальної, відтак національно-демократичної партій, редактор «Будучності», «Свободи», «Діла», а тепер посол ЗУНР у Берліні і Празі. Був депутатом австрійського парламенту.
— А це полковник Густав Ціріц.
— Дуже приємно, — і Тарнавський зустрівся з гострим поглядом німця, спокійно його витримав.
— Доїхали без пригод? — порушив тимчасову мовчанку Шаманек, що здоровкався з усіма в другу чергу.
— На цей раз так, — жваво сказав Петрушевич, хоча виглядав перевтомленим. — То зберіть, пане Тарнавський, старшин.
— Вони давно чекають, — холодно відповів генерал.
— Як, зібрані?
— Вашого приїзду чекають, — з притиском повторив генерал. — Розумієте?
— Чого ви бунтуєте? — Петрушевич нахмурився. — Не забувайте, що, крім мене, буде й Петлюра.
— Тим паче не забувайте, що жодному з вас я не гарантую життя, — спокійно відказав генерал.
— Як?
— А так…
— Ну що ж, я згоден поговорити зі старшинами до прибуття Головного отамана.
— Зараз я попереджу…
Згорблений і похилений, Тарнавський поволі почалапав до харчевні, де постійно за картами чи горілкою, з повіями і без них, у безперестанних балачках вбивали час офіцери. І зараз, видко, вели якусь палку суперечку, бо‘голоси аж на вулиці чути. При появі генерала змовкли, посхоплювалися, виструнчились. Він обвів їх мовчазним поглядом.
— Диктатор приїхав, — нарешті глухо сповістив. — Зараз прийде до вас. І Петлюра має бути. Тільки пізніше. Скажіть їм про наш стан усю правду.
— Скажемо! — погрозливо запевнив Горлицький.
— Ще й яку! — підтакнув Поточняк.
Тарнавський ніяк не зреагував, хоча в душі все клекотало. Не сказавши більше ані слова, вернувся до Петрушевича і, як допіру, глухо промовив:
— Вас чекають.
— Гадаю, зробимо так, — почав Петрушевич. — Спершу надамо слово панові Левицькому, і він оповість про наше становище у світі, а потому вже я вислухаю старійин.
— Воля ваша, — Тарнавський стенув плечима.
— Саме так, саме так, — повторив Петрушевич.
Він машинально поправив краватку і впевнено рушив. За ним — Ціріц, потім — Левицький. Хоча, — подумав Тарнавський, — все мало би бути навпаки. Видко, мав рацію Шаманек, коли говорив, що диктатор щось замислив щодо Ціріца, — надто ж той себе вільно й впевнено почуває.
У харчевні Петрушевич інтелігентно привітався з офіцерами, — йому відповіли невиразно, примовкли до німоти.
— Я зібрав вас, панове, скоріше, ніж прибуде Петлюра, — сказав диктатор, — аби порадитися, чого маємо домагатися від Головного отамана, бо між обома урядами, як ви знаєте, кілька днів тому дійшло до повного порозуміння. Таким чином, старшини не повинні вірити пліткам, котрі…
— Пліткам? — вибухнув гнівом Горлицький. — Хіба тиф — це плітки? Хіба тисячі смертей — це плітки?
— Що пропонуєте? — незворушно спитав диктатор.
— Єдине можу запропонувати! — вигукнув Горлицький. — Заразити тифом тих, хто довів стрільців до такого стану!..
Запала мертва тиша.
— Це, пробачте, пане сотнику, дітвацтво, — не розгубився Петрушевич, голос крижаний. — Розбрід ніколи не приводив до добра. Однак! Про це ще буде мова. А поки що я прошу послухати всім вам добре відомого доктора Євгена Левицького.
Той підвівся з-за столу неквапно, як і належить дипломату, — неквапність мала вгамовувати пристрасті, загострити увагу. І дійсно, офіцери помовкли. Доктор Левицький говорив довго, здавалось, переконливо й вагомо — він нарікав на Антанту, на неправильне рішення Паризької мирної конференції, котра віддала Східну Галичину в руки Польщі, наголошував на тому, що боротьба за ЗУНР не припиняється ані на хвилину…
— Політична ситуація настільки зараз для нас поправилася, — продовжував Левицький, — що Америка і Англія схильні допомогти нам.
— Чому ж не допомагають? — викрикнув Поточняк.
— Допомагають! — ствердив Левицький. — До Денікіна, приміром, уже поїхала англійська місія, яка має схилити його до того, щоб не робив ворожих кроків супроти Галицької Армії…
— Уже зробив!
— З початком листопада, — вів своє Левицький, — з Англії має надійти до Кам’янця-Подільського або до Могилів-Подільського десять тисяч комплектів обмундирування…
— Галицька Армія — мандруючий магазин трупів! — перебив його Горлицький. — А кого ж підтримує Антанта?
— Панове, ви так зі мною поводитесь, ніби в усьому винен я, — ледь не образливо сказав Левицький. — Я тільки наголошую на тому, що вдається зробити нам за кордоном.
— А яке ставлення Антанти до Польщі? — спитав Поточняк.
— Ну, сподіваюся, ви знаєте, що східногалицьку справу ще не вирішено, але наразі Польща дістала двадцятип’ятилітній мандат на Східну Галичину… — докінчив Левицький.
Більше запитань не було, і доктор Євген Левицький сів поруч з Ціріцом, котрий свердлив офіцерів гострими очима. Натомість підвівся Петрушевич, — град запитань і нарікань: тиф, брак ліків, одягу, взуття, їжі, туга за Галичиною… А ще казали: треба було іти в Карпати, ближче до Чехо-Словаччини, — в Карпатах з поляками все-таки можна було б воювати, як воювали впродовж кількох століть опришки. А тут, за Збручем, чужина… На крайній випадок треба було послухати командування Галицької Армії, а не Головного отамана: йти на Одесу, а не на Київ…
— І не забувайте, що розвелися підпільні більшовицькі агітатори, — застеріг Поточняк. — Це може погано скінчитися, як і ота приязнь Петлюри до поляків…
— Яких підтримує Антанта! — докинув Горлицький.
А генерал Тарнавський все мовчав, майже не прислухаючись до того, що говорилося, — одна стриміла думка: хоч би мої посланці дібралися до денікінців, хоч би до чогось з ними договорилися… Бо ці ось балачки — балачки в повітря. Петрушевич і Петлюра вислухають, наобіцяють сім мішків вовни й поїдуть собі спокійно до Кам’янця-Подільського, — армію треба рятувати! За всяку ціну, будь-яким коштом! Інакше тиф винищить її до решти.
— А де ж Петлюра? — не втерпів Поточняк.
— Приїде, — запевнив Петрушевич. — Неодмінно.
Але вже смеркалось — нема… Звечоріло — нема… Проте ніхто не розходився — всі повечеряли і чекали. Петлюра, однак, з’явився. З ним був і командувач Придніпрянської армії Сальський, якого одні називали отаманом, — як любив це робити Головний отаман, — інші титулували генералом — кожен на свій смак…
— Слава Україні! — ще з порога Петлюра стрімко змахнув правицею; як завше, він мило посміхавсь.
