— Героям слава… — мляво і рідко.
У цьому, відчув Тарнавський, було щось зловіще. Власне, своєї неприязні до Петлюри старшини не приховували. Надто ж тепер, у цей критичний момент. А зараз усі помовкли, чекаючи, заки Головний отаман зніме шинелю та шапку. Нарешті він залишився у військовому френчі, затягнутому під горло, причесався.
— Я готовий вислухати вас, — мило сказав Петлюра, зручно всідаючись поруч з Петрушевичем. — Прошу.
— Кажіть, кажіть… — підбадьорив Тарнавський.
— І скажемо! — викрикнув Горлицький.
— Дозвольте мені,— підвівся Поточняк. — Найперше, пане Петлюра, Галицька Армія для вас мачуха. Для Дієвої Армії все, а для нас нічого. Кілька місяців ми не дістаємо платні, складаємося з власних фондів на виплату стрільцям. Ми не дістали одягу, білизни, чобіт, черевиків, медикаментів і так далі, і так далі. В нас повно хворих. А де ліки? Помимо того, ви ширите деморалізацію в Галицькій Армії, бунтуєте проти Начальної команди, проти диктатора…
— Цього нема! — рвійно заперечив Петлюра. — Ми дійшли згоди!
— Формально! — відрубав Горлицький.
— Щодо інших претензій, то я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються, — з Америки і Франції йдуть великі посилки для обох армій. Через Румунію. Таким чином, через два-три тижні всього буде доволі…
— Ситі обіцянками!
— Я певен, я глибоко…
— Чули!
— Одначе, панове… — заблагав Петлюра. — Прошу вислухати! І разом з тим прошу: протримайтеся два-три тижні…
— Тримайтеся за наші воші!
Тарнавський сидів схильці й мовчки, він ніколи не виголошував ніяких промов, не хотів говорити і зараз — зараз у нього було одне бажання — щоб старшини добре натовкли морди Петрушевичу і Петлюрі… До крові!
— Я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються… — незмінно стояв на своєму Петлюра.
— Вони можуть поправитися лише тоді,— твердо заговорив Горлицький, — якщо змінити придніпровський уряд і віддати його у відповідні руки!..
Це була бомба. І не знати, як сприйнявся б її вибух, коли б раптом під вікнами не пролунали постріли. Всі кинулися надвір — кілька чоловік, поділених на два гурти.
— Що таке? — спитав Петрушевич.
— Галичани — зрадники! — один гурт.
— Брешете! — другий гурт.
— Вони хочуть іти на угоду з Денікіним!
— А ви з ляхами!
— Брешете!
— Розходьтеся! — розпорядився Петлюра.
Але ніхто навіть не поворухнувся. Галичани свердлили очима петлюрівців, а петлюрівці — галичан…
— Хай самі доходять порозуміння. — Диктатор торкнув Головного отамана за рукав. — Хай самі…
І нарада продовжувалася. Однак тепер розмова не клеїлася. І знову мовчки сидів Тарнавський, думаючи, чи дійшов Грицан, чи нічого йому не перешкодило. Він і далі абсолютно не прислухався до того, про що говорилося, — він усе знав, він хотів, аби зараз убили Петлюру і Петрушевича…
— Я певен, я глибоко переконаний, ці чутки про угоду з Денікіним не даремні! — почекавши, поки втихомиряться старшини, трагічно просторікував Петлюра. — Це змова за нашою спиною!
— Ми ніколи не перейдемо до Денікіна, — твердо запевнив Петрушевич. — Так, панове старшини?
У гулі ніхто нічого не розібрав…
Нарада продовжувалася до другої години ночі, але, як і передбачав Тарнавський, ні до чого не привела. Це була звичайна балаканина. Опісля, в штабі, коли Петрушевич залишився вічна-віч з Тарнавським, то недовірливо спитав:
— Звідки такі чутки про змову з Денікіним?
— Я послав уповноважених з протестом проти розстрілів денікінцями наших полонених, — без вагань відказав Тарнавський і спокійно дивився диктатору в очі.
XXIV
Контакти українського фронту з денікінським командуванням було все ж таки наведено, і першого листопада, о сьомій годині ранку, Грицан, Лисняк та Левицький були вже в Зятківцях, що за десять з гаком кілометрів од Гайсина, — штаб генерала Слащова містився на залізничній станції, в одному із спецвагонів.
— Генерал зараз вас прийме, — сказав посивілий поручик.
Стояли і ждали. Грицана бив дрож. Напруга була така, що ноги, здавалось, задерев’яніли, тільки серце гупало.
— Прошу, господа.
Навстріч галичанам підвівся ще доволі молодий чоловік у кубанському козачому строю — барвистому, навіть аж запишному.
— Я вітаю вас, господа, — він був надзвичайно енергійний та рухливий. — І прошу сідати. — До ад’ютанта: — Приготовте чаю. — Знов до галичан: — Чим можу служити, господа?
— Ми від командуючого Галицькою Армією генерала Тарнавського, — сказав по-російськи Грицан і завмер.
— З радістю вислухаю вас, господа.
— Ось наш офіційний папір, — полегшено сказав Лисняк.
— Перекладіть, — Слащов до посивілого поручика.
Грицан уважно стежив за виразом його лиця, поки посивілий поручик — людина явно цивільна — неголосно зачитував текст послання Тарнавського. В Грицана склалось враження, що генерала зовсім те не цікавить, — в нього є вже готове рішення.
— Усе ясно, — кивнув нарешті Слащов. — Дякую, поручику. — А далі затримав свій приязний погляд на кожному з галицьких делегатів, наче хотів підкреслити, що розмова буде з рівними партнерами. — Отже, перше, господа: ваше командування зазначає, що ми погано поводимося з вашими полоненими коло Гайсина… — Він знов поглянув на кожного. — Одначе в названій місцевості, наскільки мені відомо, наші війська взагалі ніяких стрільців вашої армії в полон не забирали.
Вони це знали… Але саме це мало послужити приводом для головних переговорів: перемир’я між арміями, а можливо, й тривалий мир. Тож, почувши ці слова Слащова, отаман Лисняк спробував дещо «уточнити»:
— Але ж їх узято в Києві…
— Ах, тільки взято! Але ж ви твердите, що ми над ними знущаємося.
— Ми мали такі відомості…
— Ах, лише відомості! Цього замало, господа.
— А щодо обміну? — вставив Левицький.
— Обміну? — щиро здивувався Слащов. — А що на що — кого на кого обмінювати? Я маю цілком достовірні відомості, що всі ті полонені, які були взяті в Києві, давно повтікали…
І це вони знали…
