— Зважте на положення армії,— додав Ціріц.
— Але це зрада! Зрада! — Петлюра істерично.
— Однак же… — посмілів Ціріц.
— Гаразд! Тоді ведіть розмову від обох армій!
— Панове, давайте домовимося спокійно, — Петрушевич звів правицю. — Пане Ціріц, вертайтесь у Вінницю. Ми тут усе вирішимо і про все повідомимо телефоном, як бути далі.
— Ваше право, — стенув плечима Ціріц.
«У цьому казані можна зваритися, — подумав Ярослав, — до самих кісточок… Як вони не розуміють, що на одному стільці не можна двом нормально сидіти? А ще хочуть, аби їх слухали».
— Перекусимо — і в дорогу, — сказав надворі Ціріц.
Але дорога була лише до Жмеринки, — звідти цього дощового вечора — жодного поїзда до Вінниці. А втома душила все сильніше та сильніше, і здавалось Грицану: зараз упаде; на вокзалі ж — навіть стати ніде: хворі тифом галицькі стрільці, обдерті, зарослі цивільні з мішками — стогін та гамір. І тут Ціріц проявив дивовижну кмітливість: знайшов якогось чоловіка, добре заплатив, і той пустив їх до вагона, що вранці мав відправлятися. «Кажуть, хліб усьому голова, — думав Ярослав, — а я б уточнив: якщо хліб усьому голова, то гроші до всього ключ…»
Назавтра, до обіду, вони дісталися-таки до Вінниці,— Ціріц одразу відпустив Ярослава додому. Оксана кинулася його цілувати, а він нічого не відчував — він був порожній, камінний. Простогнав:
— Як я втомився…
— То лягай. Але спершу щось перекуси.
— Не хочу, нічого не хочу!
— Ти ж голоден.
— Боже, як я втомився!..
— Хоч випий чаю.
Не відповів. Не зреагував. Сили покинули його. Їх вистачило на те, щоб лиш зірвати з себе одіж, і він з розгону, підкошено впав у постіль, наче з каменем на шиї в ріку… Його розторсали через добу — він заледве розклеїв повіки. Над ним стримів стрілець, а поруч, затиснувши в зубах пальці, заклякла нажахана Оксана. Спершу Ярослав ніяк не міг второпати, де він і що від нього вимагають.
— До тебе прийшли, — видихнула Оксана.
— Що таке? — протирав очі.
— Ви арештовані, пане Грицан, — виразно, але якось обережно сказав стрілець. — Іменем диктатора…
— Що-о?
— Вставайте…
— За що арештований?
— Не знаю, вам скажуть…
— Що за чортівщина!
Який арешт? Що за маячня? Він хоче спати! Однак хоча й схоже на маячню, проте Ярослав звівся з ліжка.
— То що сталося?
— Не знаю, — здвигнув раменами стрілець.
— Кому там що збрело в голову? — забурчав Грицан.
— Кажу ж вам: не знаю.
Насилу вдягнувшись, — .важкою була голова і злипалися очі,— Ярослав мовчки потягся поруч із стрільцем. Той привів його в якусь напівтьмяну кімнату, і аж тут він прокинувся остаточно, — під стіною на довгій лаві сидів полковник Шаманек.
— Добридень… — розгублено пробурмотів Ярослав.
— Вітаю, колего…
— Нічого не розумію…
— Скоро зрозумієте, — в словах Шаманека іронія. — Судити нас будуть. За зраду… — і посміхнувся коротко.
— За яку зраду?
— Договір з Денікіним пани Петлюра і Петрушевич вважають зрадою. Отож диктатор розпорядився арештувати мене, вас, пана Тарнавського, зараз приведуть Лисняка, Левицького…
— Комедія… — чмихнув Грицан.
Треба було сідати, і він розгубився. Коло Шаманека? Якось не випадає. Той все-таки полковник… А де ж? Грицан заводив очима так, ніби щось загубив.
XXVI
Озеречко глибоке-глибоке, водиця прозора-прозора, і галька близько-близько, мов на долоні… Медуза зелена-зелена… Ні, то не медуза — блакитна лілея. Поволі розкрились її пелюстки, і Леся простягнула до Анатоля ніжні білі руки.
— Коханий мій… Йди до мене, йди…
— Але тут вода…
— Йди, йди…
— Я не вмію плавати…
— А я навчу…
Вона схопила Анатоля за руку й потягла до себе, вода була холодна-холодна, озеречко глибоке- глибоке, Анатоль відчув, що тоне. Задихаючись, він напружив усі сили і… прокинувся. Ху-у… Леся… Моя бликитна лілея… Досі вона мені не снилася… Як же вона там, у Львові? Може, цієї миті згадує мене? А може, з кимсь ніжиться в постелі і мені це передається? А чи кличе на поміч?
Поруч щось заворушилося — Анатоль злякано смикнувся. Тепла рука лягла на його голий живіт — Анатоль здригнувся.
— Хочу тебе…
Жінка була ледь спітніла, також гола. І прилипла до Анатоля, — він машинально обняв її. Вона шукала губами його вуст, і Анатоль затиснув зуби — з рота в неї такий сморід, як у стайні.
— Хочу…
— Потім… Зачекай… — Анатоль притиснув її голову до грудей, зволожене її волосся неприємно лоскотало підборіддя.
— Вже хочу… — її долоня гладила його сідницю.
— Потерпи…
— Вже!..
— А похмелитися є чим?
— У серванті,— пробурчала незадоволено.
— Ти будеш?
— Порівно…
Анатоль засвітив. Нишпорячи в пошуках пляшки, згадував учорашнє — вчора галицький напівєврей, так принаймні казали, рудий Борис Поцький відкрив бар «Галичанка». Анатолю було байдуже, напівєврей він чи ні, важливо, що є бар. Напевно, має щось єврейське, бо і приміщення знайшов у провулку, аби не кололо нікому очі, і назву дав таку, щоб зваблювала галичан. Зрештою, то його справа!
Кожен крутиться, як уміє. Бізнес є бізнес! Анатоль був вдячний, що Борис запросив його персонально. Веселились до півночі. Анатоль переходив від столу до столу, аж поки не зупинився там, де сиділа повногуба жіночка з голубими очима. І він забув про Лесю…
— Прошу, — Анатоль приступив з чарками до ліжка. Жіночка лежала гола. Вона була не лише повногуба, але й довгонога, доволі сухорлява, майже безгруда, зате палахкотіли голубі очі, жадібно відкрились повні губи. Як же її звати? Здається, Маша… Хм! І Анатоль сказав: — Сядь.
