— На брудершафт… — її маленькі груди заколихалися.
— Потім… Другу…
— Ні, цю!..
Губи її були такі пожадливі, що Анатоль скорився, — самогон тепло розлився по тілу, і Анатоль приніс ще по чарці. Тепер йому було вже зовсім добре — з рота жіночки більше не тхнуло…
А потому вони знову поснули, Леся більше не снилася, і в обід Анатоль прокинувся майже здоровим.
— Я мушу йти на службу, — рішуче встав з ліжка.
— Увечері прийдеш?
— Як буде час…
— Я сама тебе знайду!
Анатоль мало не обурився! Бракувало! Жінка — реп’ях… Він, проте, згодився випити чаю, навіть поцілував на прощання. То як же все-таки її звати? Та Господь з нею! Дихай свіжим повітрям.
Йшов неспішно й справді дихав, — дощу сьогодні не було. Сухо. Тільки сірі хмари висять. Анатоль обминув штаб. А чого туди йти, як нема Тарнавського? Микитка, а тим паче Ціріц не конче його запам’ятали. А як присікаються — скаже, що захворів. Тепер усі кажуть, що хворі…
— Здоров, Анатолю! — перейняв його високий чорний сотник.
— А-а, Яким…
І з ним Анатоль познайомився вчора в «Галичанці». Але як його прізвище? Не міг згадати… Та чорт з ним! Добре, що ім’я запам’ятав.
— Куди так?
— У пекло! — всміхнувся Анатоль.
— То і я з тобою. В «Галичанку»?
— Ні,— відмахнувся Анатоль, подумавши, що туди може нагрянути-привіятися «Маша». — Ліпше в «Якір». Він обжитий.
— Глянь! Золотопогонник!
Навстріч їй чеканив крок, високо тримаючи голову, денікінський полковник. На захисного кольору плащі — золоті погони.
— Повідають, що й прапор російський вивісили, — сказав Яким. — Почуваються як удома… Чим усе це закінчиться?
— Не знаю! Знаю лишень, що Денікін — труп. І Петрушевич — труп! І Петлюра! Ніхто з них довго не протримається.
— Тарнавського жаль.
— Ми його ще повернемо.
— Засудять же.
— Як рак свисне! — різко відказав Поточняк. — Най тільки спробують! Ціріц, певне, того дуже хоче — боїться за своє місце. Знаєш, як тепер шифрується НКГА? Не начальна команда Галицької Армії, а німецька команда Галицької Армії.
— Дотепно.
— Не конче. Але цікава деталь. До штабу завше першим заходить Ціріц, а за ним Микитка. І завше йде правобіч, себто Микитка — зліва, Ціріц — справа. А звернеться з чимось до Микитки, той задумається, а тоді мимрить: я мушу запитати пана генерала Ціріца.
— Блазень?
— Чорт його знає! — скривився Поточняк. — У всякому разі, Ціріц спокійнісінько стягає в штаб німецьких старшин.
— А як з передислокацією армії на відпочинок у Херсон чи Миколаїв? — Яким мовчки простяг Анатолю сигарету. — Закури для початку.
— Потім, після чарки…
— То і я не буду.
— Вип’ємо, а тоді й до Цигарки потягне… — Поточняк мимоволі лизнув губи. — А щодо відпочинку — все на мертвій точці.
— А чому у Вінниці рух?
— Дійсно, рух, — підтвердив Поточняк. — Ще за Тарнавського ухвалено було вивезти у Бар склади, вишкіл, обози… Так безпечніше.
— Тепер зрозуміло. Ми приїхали…
Хоч щойно пополудні, а «Якір» уже переповнений. Лиш за одним столиком — двоє. І обидва петлюрівські офіцери. Одного з них — Микиту Гордієнка — Анатоль знав. Щоправда, не особисто.
— Можна до вас? — наблизившись, спитав.
— Прошу дуже, — байдуже кинув Гордієнко, не піднімаючи очей, і до свого напарника: — Отож я й кажу: подвійна гра.
— Ну, ще по одній…
Мимоволі тепла слинка наповнила рот, і Анатоль голодно проковнув її, а Яким умить закликав шинкаря:
— Хочемо зогрітися…
Після третьої чарки Анатоль остаточно ожив, навіть потягло до Маші, але… Потім, потім, як смеркне, — в неї ще залишився самогон. А взагалі нічого дівонька, хоч і безгруда.
— Увечері майнемо в «Галичанку», — промовив змовницьки.
— Ти спав з Сонею?
— Її Соня звати?
— А то як же? — здивувався Яким.
— Я думав, Маша… Наливай!
Петлюрівські офіцери, не звертаючи уваги, і далі вели між собою розмову — з кожною чаркою все голосніше. Анатоля трохи розвезло, обличчя почервоніло. Закурив з Якимом.
— Отож я й кажу, — задудонів Гордієнко. — Дала себе знати денікінська агітація. Денікінці ловко використали антипольські настрої Галицької Армії, її тяжке матеріальне становище. Пообіцяли галичанам повернути від Польщі Галичину. І довели галицьке командування до чорної зради.
Поточняк мимоволі нашорошив вуха.
— Так-так, — закивав напарник Гордієнка. — Диктатор погубив наш національний П’ємонт — Галичину.
— Мало того, — розпалювався Микита. — Галичани своїми власними силами зруйнували в Україні те, чого не могли доконати ні більшовики, ні денікінські війська!
— Що ви обидва мелете? — не стерпів Поточняк.
— Хіба не правда? — Гордієнко нервово підняв голову. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі- солі приютилися біля диктатора.
— Що ви мелете? — повторив Поточняк.
— Правда в очі коле? — ошкірився Микитин напарник. — Ми вірили в свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а диктатор своєю чорною зрадою обплював цей ідеал!
— Схаменіться, панове! — втрутився Яким.
— Що — схаменіться? — викрикнув Гордієнко. — Ваш диктатор і виконавець його волі НКГА пограбували наше майно, довели до жебрачої торби Наддніпрянську армію, спустошили нашу військову скарбницю і все те, щоб більше нас зганьбити, передали нашому найстрашнішому ворогові.
— Замовкни! — гаркнув Поточняк. — Бо…
— Через невиконання наказів головного командування, через пасивність на фронті галицьких частин, — кричав Гордієнко, — через…
— Кажу, заткни пельку!
— Так, через пасивність на фронті галицьких частин ви поставили нас у катастрофічне становище!
— Проси пробачення! — звівся Поточняк.
