— На шляху до Києва… — Гордієнко і собі звівся. — На шляху до Києва стоїть одна перешкода — багнет Галицької Армії!
— Проси пробачення! — побілів Поточняк.
— Зрада! Чорна зрада!
Поточняк вихопив пістолет і, не прицілюючись, двічі вистрелив Гордієнкові в живіт. У залі — наче на цвинтарі. Звідкись виросли два молодики з галицької жандармерії, скрутили Поточнякові руки й виштовхали надвір, — у небі кружляло, горланячи, вороння.
Того ж дня надвечір до Микитки прибула петлюрівська делегація, вимагаючи розстріляти напасника.
— Ми призначимо суд, — пообіцяв командувач.
— Якщо його не розстріляють, якщо суд не засудить його до розстрілу, — погрожував бородатий петлюрівець, — то самі розстріляємо і його, і всіх членів суду.
Уранці, сам будучи під арештом, Грицан довідався, що Поточняк зник — буцім вивезли потайки з Вінниці. А куди — хто повість? Суд заочно засудив Анатоля до розстрілу.
XXVII
Тільки Петрушевич приліг на канапі, аби бодай хвилинку перепочити, як його тут же підняв телефонний дзвінок.
— Це я, — почув голос Петлюри. — Слава Україні!
— Героям слава… — промимрив диктатор. Невже знову буде наполягати, аби вести з денікінцями переговори від обох армій? Але ж денікінці непохитні: повна капітуляція Наддніпрянської армії! А чи, озлоблений, всоте почне настирливо вимагати смерті Тарнавському?
Такого присуду Петрушевич боявся. Тарнавського любили. А Петлюру, якби могли, розірвали б. Треба було шукати вихід. Який? Вихід, вихід… Голубович виїхав до Відня, Левицький виїхав до Відня… Може, й собі? Адже тут, у Кам’янці-Подільському, нема що робити. Тут життя кінчене. Що то за держава без території? Що то за армія, яка нікого не слухає? Та найгірше — довкола замкнуте кільце: поляки, румуни, денікінці, більшовики — і тиф. А там, у Відні, можна бодай якимсь дипломатичним кроком чогось домогтися для Галичини. Бодай протекторату під опікою Антанти. А тут він мовби на смітнику.
У двері чи то постукали, чи пошкрябали. Ще когось дідько несе… Петрушевич, однак, гаркнув:
— Увійдіть!
Випрямився. Треба було набрати пози диктатора. Він похапцем поправив бездоганно пошитий піджак, розгладив чорні широкі вуса. А ввійшов Місьо Устимчик. Потоптався біля порога, мнучи в руках кашкета, щось хотів сказати, а Петлюра тим часом кричав у трубку:
— Тарнавського треба розстріляти! Як зрадника!
— Ми ж його зняли, арештували. Що вам ще треба?
— Видайте нам Тарнавського!
— Ми самі його будемо судити.
— До страти!
— Це вирішить суд.
— Побачу, що вирішить ваш суд!
Петлюра кинув зі злості трубку, а Петрушевич деякий час ще стискав свою у спітнілій долоні. Він раптом відчув те, що відчуває злочинець, коли навколо нього стискається коло, як петля на шиї, і виходу нема. Попався в руки… А дійсно, що далі? Так, Тарнавського арештували, натомість Микитка. Але вся заковика в тому, що перед арештом Тарнавський таки встиг підписати угоду з денікінцуми. Петрушевич потайки сказав Микитці, аби зробив таку їм заяву: переговори визнаю, але договір затверджу в порозумінні з моїм урядом. Представники Денікіна погодилися й залишилися у Вінниці, але відмовились розмовляти з делегатами Петлюри, — галицькі стрільці почали чіпляти білі кокарди…
— Перепрошую…
— Що тобі? — непривітно буркнув Петрушевич, бо чекав хоч і невисоких гостей, але принаймні не Міся.
— Даруйте… — дуже тихо, майже нечутно промовив Устимчик. — Вас хочуть убити… за Тарнавського.
— Вбити? — насторожився.
— Всі жаліють Тарнавського. Отже, кара смерті може викликати бунт стрілецтва.
Не вірив. Ще почувався при силі і владі. Одначе то неабияке застереження — розлютована людина на все здатна. Та ще в теперішній ситуації. На якусь мить задумався. Треба зважити. Але не на очах у Міся. І він змахнув мізинцем:
— Гаразд. Іди.
Так, добром тут не пахне. Відразу ж за Устимчиком появився особистий ад’ютант Тимцюрак.
— Ось склад суду, що повинен судити Тарнавського, — простягнув аркуш паперу. — Затвердіть.
І знов задумався Петрушевич. Затвердити… А що, коли Місьо каже правду? Все ж може бути. Серед стрілецтва вирує люта ненависть до начальства. А звинувачують в усьому саме його, Петрушевича. І погрожують. Хіба ж не одержував анонімних листів? Ще скільки! Таки правду говорить Місьо. Треба вибрати якусь мудру серединку. Але яку? З одного боку — стрілецтво, а з другого — Петлюра.
— Не будете затверджувати? — Тимцюрак покусав тонкуваті, видовжені, трохи перекошені вуста.
— Чому ж, буду… — продовжував шукати серединки Петрушевич. — Добре, затверджую, але попереджаю — чуєте, попереджаю! — без погодження зі мною вироку не виконувати.
— Звичайно, я виконаю вашу волю, але я не наділений ніякими повноваженнями. В мої обов’язки входить лише доставити в Жмеринку затверджений вами склад суду.
— Це легко поправити. Розпорядіться, аби вам підготували папірець від мого імені, що ви мій особистий порученець. І будете тримати безперервно зв’язок зі мною.
— Взяти охорону?
— Про всяк випадок…
Жмеринка… Вона запам’яталася Петрушевичу хіба безконечністю залізничних ниток і тунелями під ними — він кожного разу там блудив… Так! Але Жмеринка, крім того, і… Торік, у січні, знавіснілі більшовики вибили звідтам загони Центральної Ради. То чи варто робити суд у цьому місті? Може, й ні. Проте пізно. Тарнавського і Шаманека вже доставили туди, інші поховались… Ще одне непокоїло: чим добереться Тимцюрак? Прямих доріг з Кам’янця-Подільського нема. Нема й прямої залізниці. Хіба через Могилів- Подільський. Дати йому авто? Е ні, а що сам при потребі буде робити? Хай їде потягом через Могилів- Подільський. Та й із судом не так уже спішно. Нехай трохи втихомириться стрілецтво. І все ж — на кого тепер покластися? Як на кого? Поставив же ти командувачем Микитку, на нього й покладайся. Микитка відважний, добра людина… Петрушевич переконував себе в одному, а вже знав інше. Йому донесли: стрілецтво ненавидить Микитку, особливо Ціріца.
«Що ж робити? — ламав-сушив голову Петрушевич. — Левицький у Відні… Голубович у Відні… Всі інші мої спільники у Відні… Може, й собі? Адже я зробив усе що міг. На більше не здатен. І взагалі більше нічого в Кам’янці-Подільському не можна зробити. Може, й собі до Відня? А там розпочати все заново…»
Він бився, наче муха об шибу. Виїздити? Застрелитись? А тут ще рознеслася чутка, що Петлюра збирається втікати до Румунії. В це можна було повірити. Петлюра в такій же самій безвиході, як і він, Петрушевич.
У той день, коли почався суд над Тарнавським і Шаманеком, знову застережливо появився Місьо Устимчик і знову добродушно, з довірою до Петрушевича попередив:
— Сьогодні може бути напад на Диктатуру.
— Звідки такі дані?
— Хіба вам мало того, що я знаю? — ображено сказав Місьо. — Як не хочете, то не слухайте.
Але Петрушевич послухав і звелів виставити довкола будинку посилену варту. Вечеряли при зброї. І хоча не було нападу, але тривога відчувалася на кожному кроці. Врешті-решт Петрушевич зважився… Вранці
