метелик-вуса, метелик-борідка. І золоте пенсне.
Як персону, його не оцінювали однозначно. Одні хвалили — інші гудили, одні захоплювались — інші заздрили. Якщо перемішати всі думки, то виходило, що Кость Левицький — модерний практичний політик, натура не широка, осібняк без суспільної романтики, котрий ніколи не виступав з виразною політичною програмою, його промови в австрійському парламенті і галицькому сеймі були сухі й схожі одна на одну. Попович панської закваски, що засвоїв собі мужицькі прийоми в поведінці й поступках, він був добрим учнем у школі, в університеті, наполегливістю рівнявся з талановитими, готував себе до науки. Розвідка про «Руську правду» була його габілітаційною працею, та університет відмовив у габілітації. Тоді він кинувся до громадського життя, бо ще замолоду брав участь у суспільно-політичній та освітній діяльності. Мотором його стремлінь була амбіція, шляхом до вершин — праця, бо не мав природного таланту. Але без економіки ніяке діло не піде. Тоді вдався до адвокатури і, треба визнати, був непоганим цивілістом. А взагалі, мав сильну волю йти до мети, мав наполегливість, якими вирівнював скупі природні дані. Так він став одним з чільних галицьких політиків, керівником найбільшої в Галичині національно-демократичної партії, а помимо того, головою «Крайового союзу кредитового» і «Крайового союзу ревізійного», президентом ради «Земельного банку гіпотетичного», а ще мав пряме відношення до «Дністра», «Карпатії», «Народної гостиниці». Одне слово, це була чи не найбільша фігура, проти якої, однак, стала сильна опозиція, яка, зрештою, вибрала президентом Української Національної Ради не його, а колишнього голову Української парламентської репрезентації Євгена Петрушевича. Власне, ще раніше його усунули від головування в Головній Українській Раді, яку витворили галицькі політичні партії в перші дні світової війни. Проте Кость Левицький був не з тих, що відступають. Він чекав своєї хвилини. І тепер, коли Євген Петрушевич оббивав у Відні пороги, Кость Левицький збагнув, що виступає на арену не як доктор Кость Левицький, а як історична постать, про котру говоритимуть майбутні покоління, ба навіть найгіршого керманича держави не можна викинути з історії.
Але історія — баба капосна, — подумав Кость Левицький, — он як жорстоко вона обійшлася з Придніпрянською Україною! Він мав на увазі Центральну Раду. Першим універсалом оголосила автономію України, яку Тимчасовий уряд визнав лише під великим тиском, і то в рамках чотирьох губерній. І тільки другим універсалом від 3 листопада 1917 року оголошувалося з’єднання всіх українських земель під крилом Центральної Ради. Але й далі — автономія. І навіть третій універсал, 20 листопада, коли була проголошена Українська Народна Республіка, не визначав самостійності, а — федеративний зв’язок з Росією. 17 грудня 1917-го — ультиматум уряду Леніна: або Центральна Рада дозволить більшовикам діяти на Україні, або виповімо війну. Центральна Рада відкинула його, і більшовицькі війська рушили на Україну. Справжня біда почалася після Бреста: закликавши німців та австрійців на терен України для захисту від більшовиків, Центральна Рада сама була розігнана, і тепер на Україні запанував поборник «єдиної неділимої» гетьман Скоропадський. І на Україні — хаос, — подумав Кость Левицький, — суцільний хаос. А деякі наші опозиціонери горланять про возз’єднання. Яке возз’єднання? З ким з’єднуватися? З гетьманом Скоропадським, котрий хоче запхати Україну назад у пащу єдиної неділимої Росії? Хоч би Петрушевич зателефонував, хоч би вже щось там у Відні вияснилося, тривожився Кость Левицький, бо ж з дня на день може прибути з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати в Гуйна владу, — тоді буде пізно.
Подув пронизливий крижаний вітер. І налетіла колюча мжичка. Кость Левицький зіщулився. Перед Вірменською церквою дорогу йому перебіг чорний кіт, зблиснувши зеленими очима, а в дворику тієї ж Вірменської церкви заскиглила сука, яку обнюхував патлатий пес.
Кость Левицький сплюнув сердито і, обігнувши Народний дім по вулиці Корняктів, з боку Преображенської церкви, ввійшов через парадний хід. У тимчасовій канцелярії першим його зустрів Ізидор (або Сидір) Голубович — прибічник по парламенту і партії, сорокарічний доктор права, — повняве обличчя, невиразні вуса, тонкі губи, тонкий ніс, гострі очі під низькими бровами, високе чоло з залисинами і рідке волосся, чесане назад.
— Телефонував доктор Петрушевич?
— Ні,— впевнено відказав Голубович.
— Хм-хм-хм! Що б то мало означати?
— Ні дзвінка, ні кур’єра.
— Хм-хм-хм! Але ж може прибути ліквідаційна комісія, — допитливо дивився на Голубовича.
— Треба йти до намісника.
— Хм-хм-хм!
— Нема ради — треба йти до Гуйна.
А за вікном не переставав холодний осінній дощ. День похмурий та глухий.
XVI
— Треба хоч раз проявити тверду рішучість, — кулаком, наче рубанком, рубав повітря Поточняк. — Ми так багато тратили через що? Через свою нерозторопність! Ось!
— Згоден, — підтримав Вітовський. — Ми повинні в цю важливу хвилину проявити максимум рішучості. І бути напоготові виступити в першу-ліпшу хвилину.
Викурювали по цигарці і знову сідали до столу, аби ще й ще раз уточнити план захоплення Львова — пошти, телеграфу, військових казарм, до дрібниць обдумували, як проводити роззброєння військових австрійських частин. І як обороняти Львів, якими силами, скільки їх треба.
— Не забувайте, — застерігав Грицан, — що Львів і Галичина — тепер мало не центр Європи і Азії, врахуйте, через наше місто сюди-туди йдуть військові ешелони з полоненими — зі сходу на захід, із заходу на схід.
— Думаєш про зіткнення? — Вітовський погладив пальцями жорсткі вуса і замислився.
— Не виключено, що сюди підкинуть війська, — розмислював далі Грицан. — Не слід скидати з рахунку чуток, що незабаром приїде з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати адміністраційну владу до своїх рук. Отже, вона може привести з собою принаймні батальйон.
— Цілком погоджуюся! — Поточняк поправив пенсне в золотій оправі.— Отже, мусимо все до деталей зважити, аби до всього бути готовим. Вважаю, що необхідно поговорити з представниками Національної Ради. Без них не варто нічого робити, бо роззлостяться і будуть нам шкодити. Бо які б вони не були, як би ми їх не обзивали-зневажали, але в їх руках влада: якщо не політична, то принаймні суспільна. Пане отамане, — до Вітовського, — мабуть, доведеться вам…
— Йти до них? — той раптом закипів. — А щоб вони поздихали! — Він помовчав. — Але, мабуть, треба-таки йти…
— Тільки не на поклін, ні! — уточнив Поточняк. — Розмовляти треба як рівний з рівним.
— Як я не бажаю цього візиту… — вирвалось несподівано у Вітовського. — Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.
Запахло кавою. Вітовський підняв голову, а Ростик від самісінького порога вигукнув:
— Перерва!
«З Ростиком не пропадеш, — подумав з посмішкою Вітовський. — При всіх своїх недоліках такі також потрібні…»
Він із задоволенням смакував пахучий напій. Боговик, спостерігаючи за всіма, спитав:
— Іще, може, долити? Мої запаси невичерпні…
— Дякую… Налий… — І Вітовський сказав до нього неголосно, аби ніхто не почув: — Ростику, я боюсь… Мене лякає майбутнє… А що, як не вдасться?.. Боюся.
— Але ж ти сам сказав, що зневіра веде до поразки.
— Розумієш, непокоїть мене брак сили. Півтори тисячі стрільців, що є у Львові, це дуже мало для такої серйозної акції. А представники Національної Ради про це не думають, що без війська не може бути держави.
— Але ж ти казав, що з Буковини прийдуть усуси.
— А раптом їх щось затримає в дорозі? Так само, скажімо, як затриманий був я… Що тоді?
— Будемо вірити, що вони проб’ються… Ще кави?
— Ні, дякую.
