Він закурив і подумав, що треба проганяти свої сумніви, бо всякий сумнів підриває впевненість. А без віри йти на серйозне діло — майже гарантована невдача. А крім того, всяке вагання передається старшинам, і тоді…
— Ну як, товариство, кава? — надмірно голосно спитав Вітовський, рішуче підступаючи до столу, де лежав план Львова. — Та похваліть же чоловіка…
— Кава — як Ростик…
— Отже, так, товариство, — Вітовський обвів старшин пильним поглядом. — Я йду до Левицького. Зі мною піде Грицан. Твої знання історії, Ярославе, там конче потрібні, тим паче володієш таємницею, як народжуються і вмирають держави… А якщо серйозно, я призначаю тебе своїм референтом.
— Що ж, будемо просвіщати старих галицьких політиків. Це мені завжди приносило насолоду.
— А ви, пане Поточняк, тим часом перебирайтесь всім штабом звідси на Ринок, до «Просвіти». І ще раз ретельно обдумайте зі старшинами план акції.
— Буде зроблено!
— Ходім, Ярославе.
Як допіру Костя Левицького, надворі, за дверима «Народної гостиниці», їх пронизав крижаний вітер і покропила колюча мжичка.
— Хвилюєшся? — спитав Грицан.
— Ні,— Вітовський ледь хитнув головою. — Левицький не та фігура, від якої я б тремтів. Я боюся, щоб він не напаскудив нам, як слушно зауважив Поточняк.
— Треба якнайскоріше зарядити мобілізацію. В нас недостатньо сил, щоб втримати Львів.
— І чому ми так рідко думали, що настане нинішній день! Хоч — ні! Думали. Але, мабуть, досить міражно. Бо все виглядає так, ніби ми знайшли скарб і не знаємо, що з ним робити.
— Зараз про це пізно говорити.
— Та зрозуміло, — Вітовський аж зітхнув. — Однак відступати не будемо. Або життя, або смерть.
— А щодо Левицького, то не вперше доведеться мені мати справу з постарілими послами австрійського парламенту, провідниками без вогню, випещеними демократами. Ні, я не принижую Левицького і компанію. Не принижую, бо ж знаю, що в них комплекс неповноцінності.
— Наберися мужності, друже.
їх було повно в кімнаті — членів Національної Ради, — елегантних, вибраних, вишколених, інтелігентних, вельми заклопотаних й флегматично безпомічних. Водночас повернули голови до прибульців.
Вітовський спокійно привітався, по їхніх очах зрозумів, що його тут чекали. Значить, все-таки хвилюються, щось думають. І за це Богу дякувати!
— Що ж вирішив військовий комітет? — стурбовано спитав Кость Левицький, поправляючи пенсне.
Вітовський не квапився з відповіддю. Хотілося вивідати, наскільки вони пройняті становищем, хотілося пограти їм на нервах, — він сказав після досить-таки довгої паузи:
— Гадаю, ви знаєте, що завтра приїздить польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати до своїх рук владу.
— Так, ми це знаємо, — кивнув Голубович.
— Військовий комітет вирішив негайно робити переворот і брати владу в свої руки, — з притиском сказав Вітовський.
— Ви готові? — з недовірою спитав Кость Левицький. — Ви усвідомлюєте, яку берете на себе відповідальність?
— Цілком.
— Маєте стільки військової сили, щоб обсадити і держати своїми силами місто? — все та ж недовіра бриніла в устах Левицького, а поруч нього боязливо й недовірливо лупав очима Голубович, недовіра була і в решти.
— За теперішніми обчисленнями — маємо.
— А потрібну кількість зброї?
— І зброя є.
— А запаси харчів?
— їх повні магазини.
— Угу… — промимрив Кость Левицький. — Угу…
Хоча він і збагнув, що виступає як історична постать, проте був вихований на австрійських харчах, і думка про Україну в нього набігала тільки через Австрію — український коронний край в Австрії, створений з українських земель.
Запанувала тиша. Вітовський чув, як поруч сердито сопе Ярослав. А тиша все гусла. Нарешті Левицький заговорив:
— Я поділяю ваші юнацькі поривання…
— Я вже не юнак! — різко відсік Вітовський.
— Можливо, але ви не дипломат і не політик.
— Я військовий.
— Отож, отож! — погодився Кость Левицький. — Але ж зрозумійте, доктор Петрушевич сидить у Відні, і ми чекаємо звідтам кур'єра, який має привезти акт передачі влади.
— Чому ж досі не везе? — в’їдливо спитав Грицан.
— У Ради Міністрів багато справ, не одні ж українці заселяють Австрію, — пояснив Голубович.
Вітовський метнув на нього оком: хоч ти помовч! Але, видно, Голубович не конче хотів мовчати. Адже він був депутатом парламенту, був знаним адвокатом, товаришем Левицького по партії, щоправда, в останнім часі перебував в опозиції.
— То що, будемо чекати, поки Австрія дасть дозвіл на українську державу? — закипів раптом Грицан. — Але ж завтра приїде з Кракова ліквідаційна комісія. Невже вам так важко це зрозуміти?
— А ви хто такий?
— Арап Петра Великого! — не розгубився Грицан і вперто дивився на Левицького, ледь стримуючи себе, аби ще щось не сказати різке. — Сподіваюсь, пан посол знайомі з арапами? Правда ж?
Кость Левицький метнув у нього поглядом, немов казковий змій полум’ям із своєї пащі.
— Завтра може бути пізно, — прийшов на виручку товаришеві Вітовський, заговорив мирним тоном, він навмисне вжив того мирного тону, бо зрозумів: не буде слухати ні Петрушевича, ні Левицького, ні Голубовича, ні компанії. Отже, пощо даремно рвати голос? Нащо нервуватися? Нащо щось доводити стовпам?
— Хм-хм-хм… — ще раз промимрив Кость Левицький. — І ви здатні зробити військовий переворот?
— Я вже сказав!
— А може, зачекаємо?
— Завтра буде пізно!
— Але ж ми вже проголосили державу, — посмикуючи себе за вуса, сказав повільно Голубович.
— Це чиста формальність!
— Значить, ви наполягаєте… — почав Кость Левицький, недовірливо поглядаючи на Вітовського.
— Наполягаю? Таж усе готово! — випалив Вітовський, пожираючи Левицького очима. Він знову почав нервуватй.
— Хм-хм… — знову мугикнув Кость Левицький. — Я таки раджу вислати до намісника Гуйна делегацію, він, напевно, одержав якісь вказівки з Відня. Як думають члени Національної Ради?
— Варто, варто — делегацію… — підтримав Ізидор Голубович. — Зрештою, за кілька годин нічого не станеться.
— Так-так, — тільки й сказав Вітовський. — Честь вам, панове. Ждемо від вас вістей.
Він задихався від люті. Ну що ж, хай вони собі своє роблять, а військовий комітет буде робити своє.
— Треба арештувати цю проститутку, — серйозно порадив надворі Грицан. — Або прибити…
— Ідіот! — кипів Вітовський. — Влади пішов просити! А щоб він сконав, заки дійде до намісника. Ай-ай!
