української держави над Дніпром. Отож і рішили старшини створити офіцерський гурток, назвавши — Центральний військовий комітет, оскільки почали створюватись окружні військові комітети — в Перемишлі, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Тернополі, Золочеві і так далі. Отже, Центральний військовий комітет хоч нині готовий узяти владу в свої руки. А для цього нам потрібен авторитетний чоловік. Отож комітет і звернувся до Вітовського. Мені доручено його зустріти, оскільки ми з ним добре знаємося. Ми не віримо, що Петрушевич чогось доб’ється у Відні. Владу треба брати військовою силою. Тільки так. А поки що ми діємо підпільно.
— Отже, ти член військового комітету? — щиро, серйозно, без зухвальства здивувався Грицан.
— Як бачиш! — І кожна іскорка в очах — крицева. Звичайно, стріляти не буду, але моя поміч може знадобитися. Я міг би бути міністром без портфеля…
— Але ж ти завше був міністром якраз з портфелем, — добродушно посміхнувся Ярослав, натякаючи на те, що Ростик ніколи не розлучався зі своєю течкою, в якій носив горілку, всілякі закуски. Інколи — свої статті, які пахли шинкою. Як правило, Ростик напивався і неодмінно десь забував той портфель. Потому, в наступні дні, були пошуки по всіх питейних пристановищах. І якщо не знаходили, то Ростик одразу купував нову течку: аби знов десь загубити. — Що ж, це цікаво. А скільки війська у Львові? Маю на увазі українців.
— Січових стрільців і жовнірів приблизно дві з половиною тисячі. А крім того, квартирують полки, в яких також служать наші люди. Так що приставай до нас. Ви будете робити революцію. Я своїм портфелем — забезпечувати ваші животи, а пером прославлятиму ваші буйні голови. Пристаєш?
— Сам розумієш, в цьому світі не можна бути Робінзоном, — не відразу, а помисливши, задумано мовив Грицан. — Не буду з вами — буду з кимсь іншим. Але я піду з вами. Тут моя земля. Однак галицькі політики мені нагадують Вальтера Скотта. Чудовий був романіст. І мета його була чудова — боротьба шотландців за незалежність проти англійських колонізаторів. Він був чудовим знавцем історії, він вивчав стародавні рукописи, хроніку, мемуари, юридичні документи і кодекси, він особисто обстежував руїни замків, вивчав зразки зброї, навіть збирав зброю, побутові речі, рукописи. Він блискуче змалював боротьбу свого народу, зрештою, як і інших народів, за незалежність, знав, як виборюється незалежність, прагнув її для своєї Шотландії, але… Шотландія так і не звільнилася з-під влади володаря морів і океанів. Отож мрії Скотта не збулися. Є інший приклад — росіяни, а точніше — більшовики. Як хочеш розцінюй — більшовики зразок справжньої боротьби. Ідуть напролом. Себе не шкодують.
Він замовк. Дівчина за сусіднім столиком все ще колупалася в котлеті. Боговик розлив у чарки рештки коньяку.
— Будемо вірити, Славку, що все обійдеться добре, — сказав він якось скрушно і чомусь тяжко зітхнув. — Ось приїде Віцко… Побачиш, одразу все зміниться. Допивай, бо запізнимося!
Ростислав одним духом вихилив келишок і похапцем накинув на світловолосу круглу голову капелюха; він давно, мабуть, не підрізав волосся, бо кумедно стирчало з-під крис закарлюченими хвостиками. Грицан хотів було подружньому поглумитися, але Боговикові очі горіли вогнем. Він гаркнув:
— Бігом! — І першим рвонув до трамвайної зупинки.
На головний двірець вони приїхали за сім хвилин до прибуття поїзда з Чернівців.
— Будемо патрулювати, — розпорядився Ростислав. — Я з голови, а ти з хвоста.
Поїзд запізнився майже на годину, та ні Боговик, ні Грицан не нарікали, що стільки часу простовбичили. Найчорніше було те, що Вітовський ним не приїхав. Ростислав знизав плечима:
— Нічого не розумію! — І розвів руками.
— Чого саме? — не покидав Грицана спокій.
— Він завше був такий точний. Аж дивно.
— Може, щось сталося.
— Почекаємо, — рішуче проговорив Боговик. — Тим паче тут на двірці непогана ресторація…
— Невже тобі хочеться ще пити?
— Коньяк — еліксир життя.
Ростик таки затягнув Ярослава до ресторану. За кавою й коньяком вони прочапіли до пізньої ночі, та Вітовського так і не зустріли — не приїхав. Більше до ранку поїздів не було.
— Переночуємо у мене, а завтра знову сюди. — І Боговик упевнено й незаперечно взяв Ярослава попідруч. — Йдемо пішки. Тут близько, коло політехніки.
Над Львовом висіла глибока, чорна, мов сажа, ніч. Тьмяно блимали на безлюдних вулицях ліхтарі. Оксана, мабуть, хвилюється, — подумав Ярослав, — певне, гадає, що втік або запив, — доведеться пояснити. Але й пояснювати надто не можна. Приїзд Вітовського, очевидно, не слід широко рекламувати, все-таки військова таємниця.
— А чому ти так давно не показувався на люди? — спитав Боговик, коли вони опинилися на Городоцькій.
— Нікого не хотілось бачити. Депресія.
— Ну нічого, зі мною твоя депресія вивітриться.
— Дай, Боже, — сказав Грицан. — Вона, до речі, вже, здається, вивітрилась. Я вчора купив жмут газет… — він ледь не додав: «коли після твоєї записки зі своєю дисертацією повернувся дк Оксани». — І трохи начитався. Світ живе Вільсоном. Ура, Вільсон збирається в Європу! Невже людство не годне обійтися без ідола? Невже в наївній своїй довірі покладається на силу однієї особи? Іде собі по планеті в краватці Вільсон і дарує народам незалежність.
Вийняв з кишені жменю незалежностей і сипле вліво та направо. О свята глупота! А наші часописи аж гудуть від задоволення. Гасла! Гасла! Гасла! Маніфестації на вулицях, горілка в ресторанах! Надійшла історична хвиля, будемо мати нагоду показати світові, на що ми здатні! Вперед — на створення власної держави!
— Колись ти не був таким злим… — завважив Боговик.
— Та невже наші політики не розуміють, що вони виглядають дітьми? — Грицан не вгамовувався. — Творять свою державу, а вся адміністрація в Галичині залишається в руках чужинців. Держава без війська, держава без кордонів — держава, в якій кожен робить, що хоче. Це ж несерйозно! Навіть наш затурканий, але зі своїм щедрим природним розумом дядько буде сміятися, не кажу вже про польських чи австрійських політиків.
— Ти хвилюйся, але не трать нервів…
— Як це — не трать нервів? — спалахнув Грицан. — Базіканина наших політиків викликає недовіру як у солідних людей, так і в наших ворогів, які дуже давно пересвідчилися, що галичани все роблять на словах. Ляпають та й ляпають! Не згоден?
Він допитливо глянув на Боговика, і йому згадався торішній початок зими: падав лапатий сніг, а на голих деревах сиділи чорні ворони… Коли становище обложеного Вавілона стало безнадійним, цар підпалив свій палац і кинувся у вогонь, щоб уникнути ганебного полону, — з початком війни галицькі політики повтікали до Відня… Сніг падав на чорних ворон, але вони не біліли. Був білий сніг і чорні ворони, що гойдалися на голих гілках… Держава на голих гілках.
— Бовдури! — з досадою кинув Грицан — і з сарказмом: — Зрештою, чого печалитися? Існує ж держава Монако. Півтора квадратного кілометра території, півтора десятка чоловік парламенту, півтораста чоловік армії… То чом би нам не мати своєї держави?
— Так, ти колись не був таким злим…
— Знаєш, в Індії є звичайне бідне село Джатинга, — Грицан ніби не чув його слів. — Так ось в осінні туманні безмісячні ночі сотні птахів з околиць зриваються із своїх гнізд, мчать до села й кидаються на будь- яке світло — кидаються й гинуть… Розумієш, гинуть?
— Так, ти став злим…
— Не забувай, що після того, як я працював у науковому товаристві імені Шевченка, змінив шкіру — самописку на погони лейтенанта нашої рідної австрійської армії…
Нараз Ярослав різко зупинився, різко схопив Боговика за руку і майже закричав:
— Куди ти мене ведеш?
— До свого помешкання, — знизав плечима.
Грицан ледь не заволав: ти мешкаєш в одному домі зі Стасею? Чи із самою Стасею? Ні, Ярослав не помилився: саме тут Стася жила до заміжжя. Але ж вона, знав, виїхала до Жовкви. Чи сидить у Львові? Він
