палиці й клала собі в кошик з надламаною ручкою. А довкола того ящика сиділи п’ять ситих котів, чимсь нагадуючи грифів. — Це жахливо! — Він затулив очі й відвернувся од вікна. — Не можу пити… Не полізе… Вибач, але я не можу… Я повинен іти. Ти ж знаєш, хто мене чекає. Пробач, але я не люблю запізнюватися.
— А пізно повернешся?
— Не знаю, — щиро признався. — Тільки ти не гнівайся. Але я обов’язково повернуся.
Не калатаючи по сходах черевиками, заклопотано і рішуче вийшов надвір. Жінки вже не було. Тепер у смітті копошилися тлусті коти — копошилися хижо, нетерпляче.
Над Львовом ще трималася золота осінь. Та Ярослав знав: вже недовго, ось-ось сніжинки засріблять голі дерева. В незручну пору, — з насмішкою подумав, — беремося творити свою державу… Та відразу спростував себе: по-різному буває. Німецька імперія, приміром, була проголошена на території чужої країни: в колишній резиденції французьких королів — Версалі, де на той час — 18 січня 1871 року — перебувала ставка прусських військ, які тільки що закінчили переможну війну з Францією. Парадокс, але у Версалі голову Вільгельма увінчала корона німецького імператора. Тепер французи мають право демонструвати свою силу… Дивна річ, загадкова! У Версалі, продовжимо думку, кайзерівська Німеччина почала своє життя, а зараз у Версалі може його закінчити. Проте… Кайзер пішов — генерали лишились, — генерали завжди знайдуть собі кайзера.
Побіля ратуші крутився Стемпковський, неначе визирав когось, вештались іще якісь типи, яких Грицан не знав і не бажав знати. Він хотів усіх обминути, проте Адам зупинив його:
— Сам Бог послав тебе!
— Куди послав і чого послав? — після цнотливої ночі, проведеної в ложі Оксани, в Ярослава був сонячний настрій.
Стемпковський зміряв Грицана здивованим поглядом, знизав нащось плечима і сказав:
— Ти мені конче потрібен.
— Тільки не зараз.
— Саме зараз. Хоч хвилину вділи мені.
— По суті.
— Мені потрібні твої знання.
— Знання — штука нематеріальна.
— Я буду платити.
— Ти ж не князь Костянтин Острозький, — всміхнувся Ярослав, — у тебе ж нема мільйонів. До того ж я нікому не бажаю служити. Честь, пане Стемпковський!
І кивком голови попрощався. Так, князь Острозький був одним з найбільших багатіїв Польщі. Двадцять п’ять міст… Майже дві з половиною тисячі сіл… Чистий прибуток — одинадцять мільйонів злотих… Пишний двір в Острозі… І разом з тим — щира підтримка українського народу в його боротьбі проти уніатів. Де логіка? Дивний світ…
Ростислава Боговика Ярослав впізнав одразу, хоч вони й не бачилися з самого початку війни. Ростислав анітрохи не змінився: плечі — у двері не влізуть, груди — немов перси коня, глибока ямка на масивному підборідді, довге світле волосся, про яке Ростик казав: моя голова — сонце.
Не встиг Ярослав переступити порога кав’ярні, як Боговик прудко вискочив із-за столика, ледве не перекинувши, схопив його в свої ручища, аж мало не затріщали кості.
— Нарешті! — прогудів.
— Слухай, та ти помолодшав.
— Мама молоком відгодувала, — весело заговорив Ростислав, ведучи Грицана до столу; Ростик був на півголови нижчий, але в півтора рази ширший. — Кельнер! — вишколено ляснув пальцями. — Чогось тепленького… — Рвучко повернув голову до Ярослава. — Чи ти той же передвоєнний аскет?
— Не допитуйся, а замовляй…
За сусіднім столиком зареготала дівчина. Ярослав мимоволі озирнувся. Дівчина була вродливою, з великими чорними очима. Вона сиділа в компанії двох молодих мужчин. Один — з гарними вусами і дурними очима, другий — з гарними голубими очима, але з дуже довгим носом. А дівчина сміялась дзвінко, однак, здавалось Ярославові, сміх цей був якийсь вимушений. «Відробляє за котлету? — не без болю подумав. — Тепер їх так багато відробляє за котлету…»
Але він ніколи не був роззявою, зневажав роззяв, тим паче зараз перед ним сидів його добрий приятель.
— Ну то як воно, життя? — присунувся ближче до Ростика. — Дбаєш про власне черевце?
— Чужі не подбають! — в тон йому відповів Боговик і стиснув Ярослава за лікоть. — Я страшенно радий!
Дівчина знову засміялася. «Відробляє за котлету…» Вона почергово поглядала то на вусатого, то на довгоносого. «За котлету треба відробляти двом…» Вона розглядала, а коли переставала сміятися, якось печально колупала виделкою ту котлетку.
— Ти, бачу, почав на дівчат заглядати! — щиро видивився-здивувався Ростик. — І давно?
— Все ся крутить, все ся вертить… — відбувся жартом Грицан. — Знаменита поговірка!
— Ну молодчина! Нарешті ти став мужчиною. А то залюбився у свою Стасю, як чорт в суху грушу.
— Твоя школа… — знов жартома відповів, любовно поглядаючи на друга. — Тільки не штрикав дівчат ножем під ребра…
— Що ти хочеш сказати?
— Марту з Дрогобича забув?
— А, був такий гріх… — почервонівши, не відразу відповів Ростик. — Але то було на світанні мого самолюбства…
Додав він ці слова скоромовкою і ще густіше почервонів. Взагалі, це був добрий, милий чоловік, щедрий, міг вгощати будь-кого до останнього мідяка, а сп’янівши, називав усіх дурнями, принижував до неймовірності, й ніхто не міг його вгамувати, а проганяти не випадало. Власне, як можна було проганяти, якщо він частував, — частував тих, хто не мав грошей, — як прогнати чи самому піти, коли випити хочеться… Особливо незручно почували себе панночки, бо кожній говорив про її недоліки в очі, навіть не моргнувши, при цьому наголошуючи, що все жіноцтво — проститутки, якщо не фактичні, то в перспективі… Всі сердились на Ростика, а наступного дня знову бували в його компанії. Він любив літературу, мріяв стати письменником, але був лінивий, багато пив, волочився за дівками і кінчив тим, що зайнявся журналістикою. І, може, ота похоронена мрія й спонукала його до того, що кидав у вічі всім: ви не вмієте писати! Правда, таке говорив напідпитку, і всі, осміхаючись йому, підкивували, бо для них найголовніше було те, що Ростик Боговик — одинак властителя, може, найпопулярнішої адвокатської канцелярії у Львові, він завжди мав гроші.
Кельнер приніс коньяк, каву, шинку і булочки. А дівчина за сусіднім столиком знову дзвінко зареготала. Вона вже розчервонілася. «Скоро буде відробляти за котлетку…»
— Ну, дай, Боже, — сказав Ростик. — Вип’ємо за зустріч та поїдемо на головний двірець зустрічати Віцка.
— Будьмо! — На цей раз коньяк був смачний, і Ярослав із задоволенням випив. — То чим ти займаєшся?
— Тим, чим займався, — описую ваші героїчні подвиги. Куди ж на фронт з моєю комплекцією, воювати є кому, а писати не кожен може. Тим паче коли зараз такі події…
— Ти думаєш, з цього щось вийде? Ми ж уміємо лише базікати. Ти ж добре знаєш: коли творився легіон Січових стрільців, хіба не те саме було? Маніфестанції, гасла!
— Не рівняй! Тепер це реально.
— Зрештою, чого на цьому світі не буває. Адже відкриття обрізування лози винограду належить віслюкові. Чув цю історію? Якось голодний віслюк акуратно об’їв на кущі винограду довгі закрутки. Всі жахнулись. А згодом, під час збирання обгризений кущ дав щедріший урожай, ніж неушкоджений. І греки спорудили першовідкривачеві пам’ятник.
— Облиш віслюка. Будемо говорити, як ти любив казати, по суті. Я у Львові з середини серпня, у вересні, скажемо так, виник гурток військових старшин, які почули голос залізної логіки історії. Серед них були поворотці з російського полону, які пережили там революційні перевороти, навіть бачили будування
