згодився. Без вагань. Він не міг не погодитися. Людина завше з приємністю й радістю приймає те, про що не раз мріяла, — ще в Станіславській гімназії Дмитро мріяв про бомби… а що? Хіба тут нема логіки? Хіба не бомбами можна повернути несправедливість? Досить заглянути в історію людства: в ім’я ідеї на ешафот пішов брат того, котрий нині зумів повалити царство тиранів у Росії.
Чим ближче до Станіслава, тим гучніше билося мимоволі серце. Адже неподалеку, в селі Медухи, він народився під селянською стріхою, звідтам пішов до гімназії. І якщо випереджав декого з товаришів буйною поетичною фантазією, енергією, то це тому, що багато читав, створив таємничий просвітньо-артистичний гурток: їздили по селах з концертами, показували вистави, засновували читальні, спортивні товариства «Січ», — вони робили все, аби збудити людську мисль, розуміючи, що без мислі душа черства, буденна, пісна; немащеним возом далеко не поїдеш, пересохлим ротом довго говорити не будеш.
Дмитро вірив, що зустріне у Львові когось із колишніх своїх гімназійних однодумців. Хоча би Ростислава Боговика. Цього невмовкаючого веселуна, що увесь був зітканий з посмішки та енергії, пекучої, невсипущої енергії, котра в найскрутніші хвилини будила найпохмуріших. З Ростиком було легко й безжурно. Вивертаючи свої дитячі очі, він говорив: «Ти ж, Дмитре, пишеш вірші, навіть гарні. Пощо тобі адвокатство? Ти можеш стати літератором. Мені б твій хист!» Він говорив щиро, явно недооцінюючи себе. У нього був поетичний хист, але не було сили волі прикувати себе до письмового столу. Дмитро не конче дивувався — бажання і воля постійно стикаються, як два антиподи, одне без одного не може існувати. Але у Ростика не було підстав впадати у відчай — Ростик був чудовим учителем української літератури, — зате мови, вірніше, граматики, не любив. «Оті правила висушують мої жили». Ще б Грицана зустріти. Теж славний хлопчисько. Надійний товариш, хоча ніяк не хотів брати участі в концертах чи виставах. «Не моє. Я ліпше щось оповім людям з історії». Дмитрові подобалася його прямота. Не кожен здатний визнати, хто ти єси. Це також мужність — отак самокритично себе оцінити. Правда, це, як і все в житті, має два кінці: один сприйме твою самокритичність з повагою, а інший зрадіє, що є підстава зневажати, посмакувати людську слабість, або просто скривиться зневажливо, якщо мова піде про достоїнства тої чи іншої людини. Чи не звідси народжуються сноби? Власне, нема чого дивуватися — ідіотство завше йшло в парі з порядністю.
Востаннє вони з Грицаном бачилися ще тоді, коли той служив у Січових стрільцях. Згодом Дмитро довідався, що Грицан потрапив у російський полон. Це особливо не дивувало. Якщо війну ототожнювати з палицею, то це, може, єдина палиця, що має кілька кінців: можна бути вбитим, можна бути калікою, можна чудом уціліти, можна потрапити в полон… Зрештою, Ярослав міг і повернутись, — тепер багато — он які переповнені вагони — повертаються з полону. Власне, не всі. Декому навіть там добре, дехто звикає, шкодує полишити тамтешні краї, бо йому ліпше, ніж удома. Все залежить від характеру.
«Що ж вони там затівають у Львові? — не переставала точити Вітовського думка. — Хочуть перевернути світ? Але ж нема точки опору. І жердини такої довгої та гожої нема».
Він знову подумки повернувся до того товариства, в якому жив, з яким щодня спілкувався, часто бачив гризню. Він знав одного місцевого літератора, що вельми любив вино і жінок, вдавав скромного та доброго, а коли напився, усіх обзивав найнепристойнішими словами. Збагни, хто він. Покладешся на такого? Звичайно, ні. Але чого дивуєшся? Кожен по-своєму веде себе, по-своєму пристосовується до життя: каченяті досить вилупитися з яйця, як воно в той же день пірнає у воду, ведмежа здатне лиш найти цицьку матері, маленьке кенгуру вмощується в сумці матері на животі… Ми всі в сумці кенгуру?
А поїзд тим часом входив до міста Дмитрової юності,— в Станіславі Вітовський застав те, що й на коломийському вокзалі: колії були забиті ешелонами з демобілізованими і добром України, яке німці весело везли у свій фатерлянд.
Поглядаючи на сплюндрований війною Станіслав, Вітовський мимоволі знов згадав свого доброго приятеля — двадцятирічного львівського студента, котрий десять років тому застрелив намісника Галичини графа Потоцького. Двічі судили Мирослава до смертної кари через повішання. Нарешті цісар «змилувався»: шибеницю замінив двадцятьма роками тюрми. І перевезли Січинського зі Львова до станіславської «Діброви». Отоді в нього, у Вітовського, й зародилася зухвала думка: викрасти побратима з «Діброви» — тої «Діброви», з якої ніхто ще не втікав. І це вдалося зробити восени сім років тому — на очах усієї охорони вивести Січинського з в'язниці й переправити до Сполучених Штатів, — тепер Мирослав підданий Вільсона. Тож хай домагається в нього незалежної Галичини!
Коли поїзд знову рушив, Дмитрові очі не могли відірватися од того напрямку, де був Рожнятів — дружина, донечка… Однак добре, що поїзд рушив: коли стоїш на вогні, горять кості, а чим далі від вогню, менше пече навіть випалене місце… І обставини бувають сильніші від бажань.
Він прихилився чолом до вікна, курив та все поглядав туди, де мав лежати його Рожнятів. Вчувся йому її голос, йому дуже виразно вчувся її милий голос:
— Дмитре, а чи добре, що ми у війну женимося?
— Дорога моя гуцулочко, кулі не вбивають кохання. Кулі можуть вбити лише життя.
— А яке кохання без життя?
— Ромео і Джульетта загинули, а дух їхнього кохання витає над усім світом уже кілька століть. Напевно, любов — найбільша у світі сила. І якщо коли-небудь хтось вигадає таку зброю, котра здолає любов, людство загине. А насамперед загине той, хто її вигадав. То чи є сенс народжуватися, аби завчасу самому собі готувати смерть?
— Я довго шукала людину, якій хотіла поклонятися…
— Мені не треба поклонятися, мене треба кохати. Я хочу нести твій світлий образ у всі небезпеки. З ким же я буду розмовляти у важкі хвилини, як не з тобою?
Потяг влетів у древній Галич, що затишно притулився до синього Дністра. На узвишші у супокої застигли руїни Княжого замку. Тепер там повно галиччя. А певно, стояв на його валах мужній князь галицький Роман Мстиславович — стояв та казав: не передавивши бджіл, меду не їсти…
І згадав Вітовський, як під час літньої кампанії п’ятнадцятого року його сотня першою ввійшла до Галича — до столиці колишнього князівства Галицького, — і він звелів вивісити на ратуші синьо-жовту хоругву. Ох, як тоді збунтувалося австрійське командування! Настільки збунтувалося, що Вітовський остаточно збагнув: ми для Австрії — руки, якими загрібають жар.
Нараз поїзд загальмував — Дмитро талапнувся головою об стінку. Що таке? Що сталося?
XII
Вона розхристала його сорочку й обережно, ледь-ледь торкаючись, пестила його груди довгими, як у піаніста, пальцями; десь у плетиві кучерявого волосся знайшла під серцем-родимку, нахилилася й поцілувала:
— Моя…
«Закоханість робить дорослих дітьми, — подумав Ярослав. — Але в кожного своя пісня. Скільки птахів — стільки пісень…»
— Звари, будь ласка, кави. Треба вставати.
— І більше нічого?
— Ні. Чогось не хочеться їсти.
Вона якось нахильці, на пальчиках пішла, ледь згорбившись, метляючи довгими полами голубого халатика. Ярослав провів її уважним поглядом і подумав, що в останні часи, коли він сварився із Стасею, то розгортав книгу, читав, але нічого не пам’ятав, лише хотів, аби вона не прийшла до нього, — ні, Стася не приходила, вона статечно пропливала мимо, навіть не обертаючи голови. Як він був їй вдячний! «Однак мене чекає Ростик». Він, похапцем схопившись, наблизився до вікна. Над Львовом висів мрячний день, туман роз’їдав порозкиданий папір. Ярослав звернув увагу на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям.
Роздуми його розколола Оксана, хоч увійшла майже нечутно. Поставивши на стіл чашку з надщербленим краєчком і надтріснутим денцем, торкнулася його плеча.
— Кава готова.
— Тихо! Дивись, — показав на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям, тонкі її ноги палками стирчали у великих черевиках, з яких висолопилось брудно онуччя. На жінці була чорна хустка з обстріпаними кінцями. Жінка шпортала палицею в смітті, вигортала недоїдки хліба, нанизувала на кінчик
