? Для робочої коняки ? це не велика біда. Ще що?
? І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.
? Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, ? знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. ? І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?
Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:
? Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?
? Золотими галушками, ? не розгубився батько.
? Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?
? Хіба дитя не казало?
Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.
? Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
? Ой дядьку!.. ? скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.
? Що ж мале напатякало вам?? вірить і не вірить тато покупцеві.
А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.
? Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній ? нічого й думати.
? Оце дочекався помочі! ? батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.
? Так-так, ? нахмарився й дядько Трохим. ? А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.
Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
? Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!
? Вашою?! ? зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. ? Невже вашою?
? Моєю! ? добродушно засміявся цибань. ? Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!
? Веселий ви чоловік, ? не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.
А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:
? Ви її горілкою не підпоювали?
? У нас не ваша вдача, ? насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере 'соб' ? на сміх.
? Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, ? приязно поглядає цибань на дядька Трохима. ? На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?
? Може, й будемо.
? Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять ? і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?
? Хай буде так! ? Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.
? От люблю, коли якась комерція є! ? нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: ? Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?
Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:
? Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.
? Усюди, але не на ярмарку! ? заграв очима батько. ? В торгу і святі правди не кажуть, ? неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
? Ой хочу! Коли можна ? з маком!
? Ще й з маком? ? погрізнішало батькове надбрів'я. ? Дома я тобі утру маку!
? Е? ? не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.
А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
? Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, ? мало не плачучи, благаю селянина.
? Та не буду її кості калічити, ? пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.
Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.
Розділ сьомий
Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: 'Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна'.
І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.
Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!
Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.
А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді ? на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...
У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата ? і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.
То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:
? Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.
Я пропустив характеристику повз вуха.
? А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.
? З мене досить і такого вариводи, ? чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.
