? Так уже, мамо, хочеться того галіфе...
? А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.
? А галіфе пошиєте?
? Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..
? Хіба ж галіфе на спину шиється... ? ще не здаюся я.
? Можна й на спину, аби витримала вона, ? і насмішкувато, і журно посміхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!
Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки ? і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому ? із справжнісінької 'чортової шкіри', що навіть дорослим іде на святешні штани.
? Ну, як воно, сину? ? обертається од печі мати.
? Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?
? А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть ? розтягнемо, широкі ? підшиємо, довгі ? на виріст підуть.
От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, ? чи то в одежинці, чи то у взутті, ? міцність.
? Приміряти можна?
? Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
? Я до дядька Себастіяна піду.
? Ох і надокучаєш ти йому.
? Це я чую тільки од вас, а не від нього.
? Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.
? Як воно, мамо?
? Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.
? Таки справді менша.
? То я підріжу більшу.
? Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
? Розтягуй, як не маєш іншої роботи.
Доки мати готувала королівське снідання ? картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
? Прямо як городське!
? А чого ж, ? запишався я, поправляючи меншу половину.
? Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?
? Піду.
? Е?
? Хіба воно мене родило?
? Не побоїшся замастити?
? Пусте, ? кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. ? Ти прийдеш на леваду?
? А даси ковзани?
? Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!
? І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, ? в'їла Люба і кинулась до дівчат.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, ? ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.
Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?
На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.
Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.
'Здоров, шибенику!' ? в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід ? і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість ? витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!
? Михайлику, Михайлику, го-ов! ? наспівне обізвався біля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.
? Іч, яка ти сьогодні!
? Яка? ? радіє, грає очима і соромиться дівчинка.
? Святешна.
? Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? ? І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.
Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.
? Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.
? У цій? ? одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.
? У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.
? А як тепер тітчин дядько?
? Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
? Тільки не впади.
На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:
? Хіба обійдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.
? Ти б їх мотузочком спутала, ? вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.
? Ти чого? ? здивувалася дівчинка.
? У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.
? Хі-хі-хі, ? злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. ? Втішився, пустомолот!
? Чого це я пустомолот?
? А чого видумав таке?
? Хіба я винен, що в тебе язик чорний?
? Це ми сьогодні їли парені чорниці, ? І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів.
