всмiхалися новi юнi друзi, допитливо i з надiєю дивились на молодiсть очi сивих учених. Бачив себе то в стiнах вiйськової школи, то на темному кордонi, то в зловiсних сполохах вiйни. I всюди вiдчував себе частиною рiдної країни, гордим сином її. За цi днi Леонiд навiть зовнi покращав, а коли йшов – не чув землi пiд собою.
На ходу першим вискочив на перон.
В перехрестях риштування летiв угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком i нiжною дiвочою пiснею. Один голос особливо схвилював Леонiда: так спiвала Надiйка. У неї навiть найсумнiшi пiснi не притискались пiдбитим птахом до осiнньої стернi, а пiдмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рiкою, щоб iще мiцнiше пiзнати її глибину, простiр i випливти на переснований промiнням берег.
– Льоню! Льоню! – Розводячи могутнiми плечима потiк людей i махаючи картузом, до нього бiг осмiхнений Василь Прокопчук.
Ось вiн ледве не налетiв на якусь огрядну жiнку з двома валiзами. Щоб стриматись, пiдхопив її вгору, обкружляв навколо себе i бережно поставив на землю.
– Звиняюсь, громадянко.
Жiнка спочатку тiльки перелякано очима повела, але зразу зрозумiла в чому справа i насмiшкувато промовила:
– Спасибi за безплатну карусель.
Та заклопотаний Василь навiть не обернувся,
– Здоров, Льоню. Так i знав, що ти сьогоднi приїдеш. Серце чуло! Спецiально машину затримав. Конференцiя у нас вiдбувалась. Як здоров'я, Льоню?
Та не здоров'я зараз цiкавило Прокопчука. Вiн i хотiв i боявся запитати: чи склав iспити товариш. А на його зосередженому обличчi нiчого не розбереш.
– Василю, – тихо запитав Леонiд, – Надiйка дома?
– Виїхала, – зiтхнувши, промовив Василь. – Двi години назад поїзд одiйшов.
– Виїхала? – похмурнiв Леонiд.
– «Не витримав», – вирiшив Василь i теж нахмурився.
– А Степанида приїхала?
– Приїхала. Пройшла конкурс. В унiверситет витримала. От яка в тебе сестричка, – радiсно почав i осiкся: обережнiше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льонi. – Ну, i в нас теж весело. Такi дiла тут пiшли. Григорiя Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвiт якi чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронiвни – прямо як зоряне небо… В новому колбудi скоро гратимемо.
– Молодцi, – усмiхнувся.
«Напевне склав», – повеселiшав Василь.
– Оце й дома у мене радостi. Батько, певне, мiсця собi не найде, – оживає Леонiд, уявляючи, як старий нескiнченними розмовами наводить терор на усiх знайомих.
«Склав, склав», – твердо вирiшив Василь i засмiявся.
– Льоню, i тебе можна привiтати?
– Можна.
– Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочцi вимотав. Ах ти, академiк нещасний. – I Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору.
– Василю, задушиш.
– I задушу. Не мiг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушнiра. Льоню, – змовницьки поглянув: – А плюс Б – скiльки буде?
I вони обоє вибухнули реготом.
– Алгебру списав у кого-небудь?
– Уяви, що не я, а до мене заглядали.
– Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиницi, а в сумi вийшло три – посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономiчнi курси командирують.
– На кого Ольгу покидаєш?
– Сам шефствую над нею – обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться з однiєї столицi в другу бити телеграми дрiбним почерком – «люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!»
Тiсно притулившись один до одного, вони пiдходять до нової машини.
– Струнко! – стримуючи громовий голос, напiвжартiвливо командує Василь. – Товариш академiк, увiнчаний перемогою, повернулись з академiчних боїв в розташовання наших вiйськ. Нiяких, крiм сердечних, утрат у товариша академiка нема.
Комсомольцi радiсно кидаються до Леонiда, i вiн, як млинок, завертiвся у дужих обiймах, ледве встигаючи вiдповiдати на щирi вiтання, запитання. Його хочуть посадити в кабiнку, але хлопець одним помахом дужого тiла вискакує на кузов.
Молодi, роботящi веселi руки мiцно переплiтаються з руками, i машина, розколихуючи пiсню, везе юнацьке коло в широкий свiт.
Свiжозоранi ниви обсiвалися великими вечiрнiми зорями. В садах нiжно бринiли обволоженi яблука i вiд легкого приторку вiтру, злiтаючи з дерев, щебетала роса.
По вiнця налитий радiстю, надiями, Леонiд тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись iз комсомольцями, вiн схотiв обiйти тi простори, де його невтомна праця i юнацькi мрiї аж в небо врiзалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвенiли рiками зерна. Новi почування, новi дороги пiдiйшли до його серця, i якось по-iншому, виразнiше, освiтлювали пройдешнi роки, що, наче добрий посiв, упали в теплу, живу землю.
Трепетний, весь у думах, вiн фiзично чув, як проростають ниви, окорiняються, з розгону вбiгають у синi дощовi хмари i, перемитi, пахучi, неначе; дiвочi коси, спiшать на сонячнi причали.
– В Очерета i просо наче очерет.
– Земля тепер iншими законами живе. Бiльшовицькими…
– Як дорога пiд зорями, просвiтлiла.
Музикою з долини долетiли голоси i попрямували до села.
Хвилюючись, Леонiд пiдходить до подвiр'я Кушнiра, перелазить через свiтлий березовий паркан i стає пiд яблунею, де не раз зустрiчав свою Надiю.
«Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом», – зiтхаючи, пригадує вiрну клятву.
Спинаючись на нiски, вiн бачить, що в хатi, схилившись над столом, сидить Кушнiр. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонiд з нежданою любов'ю помiчає, вiрнiше – вiдгадує тi дорогi риси, що подiбним вiдбитком окреслились на обличчi дiвчини.
«Вiн же менi батько», – вперше у всiй глибинi розкривається перед ним нове почуття.
«Зайти б до старого. Так хiба ж зрозумiє, що в мене на серцi? Ще з хати нажене. Згадає усi мої слова. Гарячковитий… А його ж сьогоднi в партiю прийняли! Свято в чоловiка!» – згадує i рiшуче прямує до хати.
Коли рипнули дверi, Кушнiр навiть не одiрвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладенi папери.
На чималому письмовому столi пiдносилися двi високi вази – одна з букетом червоних жоржин, а друга… з електричною лампочкою.
– Дозвольте вас привiтати з великим днем, – натягується голос у хлопця.
– А-а, це ти, Льоню, – пiдводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. – Спасибi, Льоню. I тебе вiтаю. Сiдай, сiдай, будь гостем… А Надiйки нема, – сказав iз тихим жалем.
– Знаю. Я до вас зайшов.
– Машина потрiбна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордiсть – сам не пiдiйдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається. Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарiк, дивись, легковою привеземо.
– Я не за машиною. Прийшов попрощатися.
– Попрощатись? Згадав таки й мене, – здивувався i щиро зрадiв Кушнiр. – Оце добре. Зараз гукну
