– Треба, щоб на той рiк ще вiд сивiших дiдiв почули такi ж розмови, – натискує Дмитро на останнi слова.
– Вiрно, Дмитре, – зрозумiв його Варивон з пiвслова, – людина старшає, а дiла її наче молодшими стають. Сьогоднi на партзборах знаєш на що Кушнiр зобиджався?.. Нiяк, значить, сторожiв не може втримати. Призначили були дiда Iванишина, так вiн ледве костуром пiдлогу в кабiнетi голови не пробив: «Ти, Степане Михайловичу, насмiшки видумав з моєї старостi строїти? Не тi ще, можна сказати, мої лiта, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене i на свiже дiло годиться, не заплiснявiло. Так що обтирати плечима стiни зерносховищ i не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався». Ну й посмiялись ми з цiєї «консервативної» роботи, а Кушнiр гнiвається i думає, як би щось свiже внести в працю сторожа… Да, тобi наша парторганiзацiя доручила виступити з спiвдоповiддю про насiнництво жита. Доповiдь прочитає Григорiй Шевчик… Пам'ятай, що на вiдкритих зборах буде й Iван Васильович, i агрономи, i бригадири всього куща.
– Ну, який з мене доповiдач, – розвiв руками Дмитро, – по-писаному ще можу прочитати, а так…
– То й напиши все – твердiше буде.
– Що ж його написати?
Очi Варивона звузились:
– Як що? – i голос його став глухiшим, схожим на голос Дмитра. – Суши все цифрами i округлими словечками. Мовляв, пiд житом стiльки-то гектарiв, засiяли наче гаразд, зiйшло – непогано, розкущувалось – нiчого собi, зацвiло бiльш-менш, коли буде полiття, коли, значить, iтимуть дощi, таки щось зберемо (тут ти прибiднишся i занизиш цифру), коли дощiв не буде, то дiло таке: природа винувата, бо немає в нiй господарської постiйностi.
– Варивоне, покинь, – смiючись, смикнула Василина чоловiка за рукав.
– Ти думаєш, вiн колись Iвану Васильовичу не так про гречку говорив?
– То колись було, – повеселiшало обличчя Дмитра. – А ти пiдкажи, що говорити з вершини сьогоднiшнього дня? «
– Бач, Василино, який це товариш: тiльки, значить, хоче говорити з вершини, на менше нiяк не погодиться. Що йому порадити?
– А що ж йому радити? Краще державної постанови про полiпшення зернових культур не вигадаєш. З неї й треба починати, – впевнено вiдповiла Василина.
– Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай i дослухайся. Моя жiнка рiзнi новини, як вiршi, напам'ять знає. Словом, дали їй рiвноправiє, то тепер мало прав у чоловiка залишилося – всi собi забирає. – Варивон любовно покосився на Василину i, вийнявши олiвець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра:
– Збори нашi задуманi iнтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично i практично повиннi роз'яснити всiм, що кожну путящу рослину треба неодмiнно полiпшити агротехнiкою. Колись ми з тобою найбiльше грiли чуби над добором насiння, а тепер нам випадає ширше думати над мiчурiнським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвiд є i в нас, i в iвчанцiв, i Немерчанську дослiдну станцiю ти неспроста вiдвiдував. Надiюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. I вершина твоя – це вище пiдняти нашу працю, от як жито на пагорбi пiдiймається. Тiльки слова пiдбирай вiрнi, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими вiдсталими агрономами. Про це i Iван Васильович натякнув. Вiн крiпко на твоє слово надiється.
– Ти виступатимеш?
– Наша хата двох ораторiв виставляє. Я вже навiть встиг у Василининi шпаргалки заглянути. Вона про створення добiрного насiння говоритиме.
– Ну й безсовiсний ти, Варивоне. Вже так заховала свої записки…
– Знову починається самокритика, – зiтхнув Варивон. – Так уже менi, бiдному та безталанному, перепадає вiд своєї жiнки, так перепадає, що iнший бригадир махнув би рукою на таку ланкову i вприйми до рядової пристав би…
Наближалися до рiки. пї мелодiйний повiв уже коливався над полями, її одсвiт напливав на жита, i вони, здавалось, виростали на фiалковiй поранковiй годинi i пахли ромашкою, наче дiвочi коси. Навколо розсiвались, пересновувались, перехлюпувались пташинi спiви, єднаючи луги з лугами, береги з берегами. От i розкрились цi молодi береги, в зеленi i сузiр'ях квiту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред рiки; на моторному човнику зi смiхом пропливли дiвчата у вiнках, i в бездонному плесi вiнками закружляли хмари.
– Глянь, Дмитре! – Варивон крутим плечем налiг на плече товариша.
З-за пагорбка тихо пiдiймались дiди. Лiта уповiльнили їхню ходу i кров, вони ж зимнiм холодом обвiяли їхнi голови.
– Iнспектори якостi! – з пошаною обiзвалась Василина. – Дбайливi очi нашi.
– Що дбайливi, то дбайливi. Тiльки чи не намнуть вони, значить, нам чуби?
– Побоюєшся? – Дмитро вже розпiзнає Семена Побережного, i Кирила Iванишина, i старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зiр, мало не з сльозами попрощався з колгоспною кузнею.
– Та щоб дуже, то не дуже: якоїсь великої вади не знайдуть, а вчепитись до чогось зможуть. Безжалiснi дiди. Колись їм така нива i посеред самого раю не снилася, а тепер вони так i силкуються хоч за порошинку зачепитися.
– Порошинка око заслiплює.
– Та я знаю, що ти з дiдами заодно, вони люблять таких, – незадоволено пробурмотiв Варивон, якого iнодi до краю обурювала в'їдливiсть iнспекторiв якостi. – Помiтять тобi грудочку i, аж пiдстрибуючи, до телефону бiжать – давай їм райпартком, i то тiльки першого секретаря. На другого – нiяк не погоджуються.
– В'їлась тобi ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на чоловiка.
Минулого року навеснi Варивонова бригада розорала пiд капусту кусок лужини, зарослої кiнським щавлем. Тяжкi плити цiлини заряботiли жовтими пальцями щавлевого корiння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригадi якось не звернули уваги на самий край поля городникiв. Iнспектори якостi знайшли на ньому грудки, якi зразу ж в очах дiдiв стали вже грудомахами, а на зборах виросли в отакеннi брили.
– Покажiть менi хоч одну таку брилу, i я згоден понести найбiльшу кару! – обурився Варивон, коли його бригаду почав вiдчитувати вiсiмдесятлiтнiй, засушений мов корiнь, Семен Побережний.
Дiд зрозумiв, що передав кутi меду, i брили, зменшуючись, стали називатися грудомахами.
Набуло грудомах! – одностайно пiднялась бригада Варивона. – Може була б одна, коли б усi грудки докупи позносити.
Дiди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни пiдiйшов Йосип Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сiв бiля столу.
– То правда, товаришi, – заговорив глухуватим спокiйним голосом Киринюк, – грудомах не було, нема чого навiвати туман на бригаду Варивона Iвановича.
Рухливий Побережний сердито закрутився на мiсцi.
– Грудомах не бачив я, – продовжував Киринюк, – але каторжнi грудки знайшли собi притулок…
Зал повеселiшав, i повеселiшало зморшкувате обличчя Побережного. Вiн нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четвертої бригади:
– Виправдовує, виправдовує Йосип Варивона. Любить цього непосиду i артиста. Були грудомахи, ну, не такi вже великi, а були… – i замовк, бо саме до Киринюка обiзвався Варивон:
– I правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькi!
Старий, люблячи Варивона, хотiв жартом пригасити суперечку:
– Та невеликi, завбiльшки, ну, як жайворонок…
I що б уже було помовчати Варивоновi. Але вiн не витримав:
– А може то насправдi, значить, жайворонки вiдпочивали?
– Варивоновi жайворонки! Варивоновi! Теж менi артист! – сердито гукнув з президiї Побережний i демонстративно пiшов зi сцени.
Збори вибухнули реготом, а вираз «Варивоновi жайворонки» пiшов мандрувати по всьому району, i не дуже зрадiв Варивон Очерет, коли через кiлька днiв сам почув у iвчанському полi, як задириста молоденька ланкова наказувала трактористовi: «Добре ж скородьте в долинi, анiде не залишайте Варивонових жайворонкiв». Цього бригадир не мiг простити iнспекторам якостi.
