– Ой! – лунає перелякано з ями, а потiм спокiйнiше: – Це ти, Пантелiю?
– Та неначе я.
– Ну й перелякав. До самої смертi! – вискакує на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтiвкою, облiпленою землею.
– Що ви тут робите? – перепитує.
– Зброю шукаємо
– Ех ви, вояки! – докiрливо похитнув головою.
– А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистовi горба гнути? На нас убитi не погнiваються, що взяли в них зброю захищати живих. А вiдвоюємо свою землю – з усiма почестями i на найкращому мiсцi поховаємо обох братiв. Засипай, квгене, – з серцем говорить Микола Остапець.
– Бач, коли б сидiли вдома, – кидаючи землю в яму, дiловито пояснює Сидоренко, – курчат навряд би чи висидiли, а так добули двi гвинтiвки i пiвсумки патронiв.
– Набоїв трохи менi дасте, бо маю всього чотири.
– Це можна, – добрiє голос Остапця. – Куди тобi? В кишеню?.. А в братськiй могилi, дiзналися, кулемет лежить. Треба подумати щось…
Шанобливо засипали невiдому червоноармiйську могилу i, не вертаючись у село, пiшли до повстанського яру.
XLII
Свiжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою i сiли на одному великому пнi, притуляючись плечем до плеча.
– Як живеш, старий? Про батька нiчого не чувати? – клiпнув довгими вiями Степан Синиця, що вони аж злетiли до широких розгонистих брiв.
– Нi, не чути, – тихо вiдповiв Андрiй.
– А ти не бре? – допитливо подивився у вiчi.
– Хто бреше, тому легше, – косуючи, вiдповiв приказкою.
– Андрiй, пiшли рибу глушити! – по-змовницькому пiдморгнув Степан.
– А чим?
– Толом.
– Де ж ти набрав? – жваво стрепенувся.
– А тобi що? Кортить бабi шкуринка?
– Кортить! – щиро признався.
– Для чого?
– Та… рибу глушити.
– Ой, пiдманюєш? – похитав головою i вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бiкфордового шнура.
– Все готово?
– Все. Тiльки пiдпалити. Не побоїшся у воду лiзти?
– Чого там боятися? Не тiльки у воду не побоявся б полiзти…
– А й куди? – примружився Степан.
Навiть у вогонь, – вiдповiв ухильно, але багатозначно.
Хороший ти, Андрiю, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побiгли.
Андрiй найшов очима в просiцi коня i кинувся наздоганяти Степана. За останнiй час пiдпарубок був чогось посмутнiв i одночасно подобрiшав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрiй, що i Степан мучився: Дмитро Тимофiйович поки що не брав його до загону.
Неначе лебiдь, купалося сонце в лiсовому озерi, воно вiд краю заросло чубатим очеретом i широкою рогозою. На щастя Андрiй помiтив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дiстав –тичку замiсть весла.
– Кидаю! – пiдпалив Степан бiкфордiв шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби.
Нескiнченно довго тягнувся час. Нарештi почувся вибух, i райдужне склепiння пiдвелося посеред озера, заграло сяйвом.
Хлопцi кинулись до човна. На зелених сплесках ряботiли оглушенi щуки, плiтки, бiлiло i розтiкалося шумовиння малька.
– Хватить на вечерю! – захоплено вигукнув Степан. Вiн iще хотiв кидати тол, але Андрiй розрадив:
– Може якийсь нiмець чи полiцай почує, тодi не оберешся лиха.
Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самi побiгли до лiсу на старе мiсце.
– Коли б це так фашиста глушити, як рибу, – прикриваючи травою торбину, промовив Андрiй.
– Не побоявся б?
– Не побоявся б, – огрiвся поглядом з жадiбними очима.
– Андрiю, – пiдсунувся Степан до хлопчика. – Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мiнувати. Диверсiйною групою станемо. Розумiєш – диверсiйною групою. Згода?
– Скiльки я вже про це думав! Звiсно, згода. А ти вмiєш мiнувати?
– Умiю. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залiзниця близько не проходить – доведеться на дорозi встановляти.
– Тол у тебе є?
– Все є. Тiльки поклянiмось, що нiколи не видамо один одного, в яке б лихо не попали. Клянiмося, що вiрно, як дорослi, будемо захищати свою Батькiвщину.
– Клянуся! – пiдвiвся з землi Андрiй, блiдий i гордовитий.
– Клянуся! – повторив Степан, i потиснув руку своєму меншому друговi.
– Завтра вранцi скрiпимо свою клятву дiлом.
– Нi, тiльки пiслязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб нiхто не бачив…
Туманного свiтанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну мiну в неглибоку ямку i обережно засипав її щебенем.
– Зрозумiв усе, старий?
– Зрозумiв, – прошепотiв Андрiй, i обоє обережно кинулись у лiс. – Хоч би хто з наших людей не пiдiрвався.
– Не пiдiрветься. Фашисти так рано не пускають, – заспокоїв Степан. – Я все врахував, дєтко.
Через пiвгодини вдалинi загула машина, i хлопцi ще далi подалися в гущавiнь.
– От вона тiльки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у капсуль – i полетить машина в безвiсть i трiстя.
Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже розсочилося в туманнiй тишi. Згодом iще проїхало кiлька машин. На сходi невидиме сонце накидало на зеленаву голубiнь нерiвне пiвколо блiдосвiтлих покручених мазкiв, а вибуху й досi не було.
– Що воно таке? – хвилювався Степан. – Може капсуль негодящий? А може помiтили фрици? Так нi, – маскували добре, – заспокоював себе i здвигав плечима.
Ще прогуркотiла машина. I неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсiдали хлопцi, а потiм полетiли до коней, щоб скорiше переїхати в iншу дiброву.
– Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! – сяючи усмiшкою та бiлими пiдкiвками дрiбних зубiв, пригинаючись до коня, повернув Степан голову до Андрiя.
– Менi аж не вiриться, – стримано вiдповiв Андрiй. I в цей час йому так захотiлося побачити батька, приторкнутися до його мiцної руки, що вiн мимоволi, схиляючись на гриву коня, примружив очi, щоб яснiше уявити свого рiдного тата.
– Приїхали! – гукає Степан i по-змовницькому, однiєю бровою, пiдморгує Андрiєвi.
– Приїхали!.. – Чуючи бурхливий приплив сили, Андрiй на всьому скаку зсковзає з шиї коня на траву i легко бiжить I уперед, щоб не впасти на розколихану землю. З-пiд його нiг двома райдужними струмками
