провину.
На горищi пахне сухою кукурудзою, лiсовими грушками, що сохнуть бiля комина, луговим сiном.
Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постiль i тяжко, з роздумом, говорить:
– Гляди, Пантелiю, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихолiття… Зима цього року тяжкою буде. Увесь хлiб вивiз герман, тiльки й видав на кожне господарство по шiсть кiлограмiв… Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умiєш. Не на день iдеш… Ох i зима тепер iде, наче сама смерть… – Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами.
Чим вiн може втiшити ii?
Навiть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душi.
– Нiчого, мамо, переживемо лихолiття. Фашистам скрутимо в'язи. Тiльки от себе бережiть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зiбрали, закопайте, бо то такi шкуродери – все витягнуть… А я зрiдка буду навiдуватися до вас.
– Навiдуйся, сину.
Десь пролунав пострiл, загалакали голоси, почувся тупiт нiг, i знову пострiл прогримiв бiля школи.
– Когось полiцiя ловить… Як тепер життя людське подешевшало.
Поцiлувала Пантелiя в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевiрила, чи не пробивається де смужка свiтла з хати, потiм засунула сiни i проворними великими руками почала прати синовi сорочки.
Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тiло…
Надвечiр Гафiйка вилiзла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тiлом.
– Ну, що? Взнала?
– Ая! Вартуватиме на греблi. Тiльки ти обережно – в нього i рушниця i бонба є. Заслужив ласки в фашиста, – i потiм з дитячою цiкавiстю запитала: – Пантелiю, а тобi не страшно буде?
– Страшно, – прошепотiв, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, i дiвчинка тихо розсмiялась.
– Я знаю, що ти у нас нiчого не боїшся.
– Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пiшов. Тодi й хату скалять, i вас у вогнi спопелять.
– Нi слова не скажу, – тихо вiдповiла i поклала голову на плече братовi. – Пантелiю, а я Марiю бачила. Тiльки нiчого не сказала їй. Хотiлося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене i все про тебе говорила.
Вночi добирався городами на леваду. Потiм понад вербами пiшов до греблi… Пiд ногами в'юнився сумовитий вiтер, шелестiло пiдопрiле листя i тоскно пахла пiдгнила кiнська м'ята, що так рясно росте над водою на Подiллi. Праворуч пiднiмалася висока гребля, вiддiлена вiд левади вербами i ровом. По неясному обрисовi темного поясу дерев догадався, що пiдходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись i вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом проїхала пiдвода, – кiлька разiв стукнули по вибоїнах колеса, на левадi форкнув кiнь; задеренчав на вiтрi кущ шелягу, i знову тиша, тiльки напiвживий вiтерець зiтхне над травою та й уляжеться спати. От iзнову життя звело його, Пантелiя, з Мелентiєм Бандуром…
I згадався давнiй сонячний ранок на жовтiй вiд курослiпу i червонiй вiд бузького вогню левадi. Вiн, сiмнадцятилiтнiй хлопець, повертався з весняного лiсу, засiяного синiм рястом i прозороголубими дзвониками пролiскiв. Тiльки вийшов iз широкої приземкуватої брами вогких вiд власного соку кленiв, як на левадi обiзвався баян i по малахiтовiй прозорiй травi поволi закружляли пари, то наближаючися до самої рiчки з прив'язаними човнами, то вiддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не побiг, а полетiв стежкою до кольорового кола, що квiтником зацвiтало на правому березi Бугу. Ось на рiчцi спiвучим крилом майнув човник, причалив до берега, i на землю вискочила в рожевiй хусточцi Марiя, та сама, яка завжди ввижалась йому, тiльки i слова промовити їй не посмiв. Такий вiн завжди був проворний на язик, а перед дiвчиною пасував. Чудеса та й годi!
Побачив дiвчину, тихiше пiшов, а з другої сторони, насупроти нього iде-похитується п'яний Мелентiй Бандур, здоровенний, як дзвiниця, чи не найсильнiший парубок на все село. Батька його, власника млина i чинбарнi, вислали. А сам Мелентiй, пiзнiше, ледве впросився в колгосп. Спочатку притих був, а потiм знову почав пиячити, битись зi всiма; пiшли чутки, що й на руку нечистий вiн.
Пiдходить Мелентiй до Марiї:
– Ходiмо в танець.
– Не пiду, – вiдхилилася вбiк.
– Нi, пiдеш. – Навис над нею, розтрiпаний i брудний, ворушачи випнутим ротом.
– Нi, не пiду. Я з п'яними не танцюю.
– Ага, не танцюєш! Так ось тобi! – вiдвiв руку i вдарив дiвчину по обличчi. Аж заточилася та схопилась руками за лице.
Пантелiй не витримав:
– Ти, бугаю нещасний, чого до дiвчини лiзеш? Найшов на кому силу вимiрювати!
П'яними, округлими очима подивився Мелентiй, нагнувся до землi, випростався – i над Пантелiєм профурчав дрючок.
Нiчого не було пiд рукою. Схопив у руку згустiлої багнюки i кинув, не спускаючи погляду з Мелентiя. Чорна пляма залiпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото i осатанiло кинувся на Пантелiя.
Мiг би хлопець утекти, бо ж нiхто його не мiг перегнати в селi. Та вiн чув на собi притишенi погляди всього лугу, погляд Марiї, i знав, коли утече, дома з нього буде насмiхатися старший брат.
Як струна, натягнулося тiло. Не битися, бо його Мелентiй мiг би надвоє переломити, – а перехитрити хотiв. Тому слiдкував за кожним стрибком розлютованого парубка. I коли височенний Бандур добiг до нього, Пантелiй, пригинаючись, подався вперед. I не стримався Мелентiй, коли опинився на незатвердiлих плечах; а Пантелiй несподiвано випростався страшним ривком, i полетiв Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетiв i довго звестися не мiг – звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелiя, а зачiпати – не зачiпав. Тiльки коли прийшли фашисти, сам вивiв корову з повiтки, залишаючи сiм'ю Пантелiя без єдиної помiчницi.
На мiстку загупотiли чиїсь кроки, потiм стихли. Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, i знову гулом .озвалось розхитане дерево.
«Вiн», – зупинився пiд вербою Пантелiй.
Постать знову виринула з темряви i повернула назад. Як тiнь, пригинаючись, кинувся навздогiн за нею Пантелiй. Здавалось, вiн не торкався ногами землi.
Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однiєю рукою рвонув до себе рушницю з плеча полiцая, а другою вдарив його з усiєї сили в перенiсся.
– Аааа! – скрикує, неначе захлинаючись, напiвжива колода i падає з мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається бiля свай, а потiм шамотiння вiддаляється до заростей верболозу та верб.
«Не знайдеш тепер його!» – I тiльки зараз Пантелiй почуває в руцi вагу гвинтiвки. Навпомацки знаходить затвор, звiряє зброю, бiжить греблею на поле, щоб до свiтанку встигнути добратись до лiсу.
«Тепер нiхто не дорiкатиме, що даремно їстиму сало», – веселiє на полi, пригадуючи суворий вираз обличчя уже лiтнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його…
Iдучи стежками, обнiжками, бiля сусiднього села, куди не раз ходив парубкувати, помiчає вiн якусь метушню.
«Свої чи чужi? Може партизани?» – припадає до землi, пильно вдивляючись у далечiнь. Раптом чує, як дзвякає лопата, i догадується, що то люди закопують вiд фашиста добро.
«Найшли де мiсце – бiля могили червоноармiйця», – пригадує знайомi закутки й обережно наближається до невiдомих, тримаючи поперед себе гвинтiвку. А тi, захопленi роботою, нiчого не чують. Знову дзвякнула лопата – очевидно, вдарилась в камiнь чи в залiзо.
– ксть! – чує радiсний вигук i пiзнає голос Остапця…
– Що? – з хвилюванням запитує Свириденко.
– Гвинтiвка! Копни-но з цiєї сторони…
– А ви, чорти, що тут робите! – басить Пантелiй, нависаючи над ямою, з острахом i зацiкавленням пiзнаючи, що парубки розкопують могилу.
