Новикова, який, виходило, уже знав про пхню дiяльнiсть, прояснили i слова, i серце…
За вiкнами просторої, з двома виходами кiмнати, неспокiйно шумiла i шумiла рiка. Хвилi глухо билися в розмитий берег, i на їхнiй гомiн легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осiннiми пахощами просохлої рибальської снастi. А в хатi над столом, наче гроно, щiльно нависли завзятi голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на нiй те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля вiйни. Ось уже лягли на папiр лiнiї залiзниць, плями придорожнiх дзотiв, павутиння кущових полiцiй, лишай вiйськової комендатури. Розплутувалися вузлики невiдомого, i Тур, за звичкою командира, прикидав у головi, де краще можна вдарити по ворогах.
– Що, над операцiєю задумався? – запитав Савченко.
– Звичка, Павле Михайловичу.
– Добра звичка. На що звернув увагу?
– Враховуючи свої можливостi, на другорядне глянув, а треба б з головнiшого починати.
– От i починай з головнiшого.
– Мiн нема, вибухових речовин нема.
– Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити мiну? – Генадiй Павлович поправив чорний чуб.
– Можна.
– От i гаразд. Старий аеродром бачиш? – показав на карту.
– Бачу.
– Тепер вiн пустує – розбитий вщент. А ось бiля дiброви пiдземне бомбосховище. Нiмцi не розшукали його.
– I залишилися бомби?
– Залишилися.
– Та це ж цiлий скарб! – Тур аж пiдвiвся з-за столу.
– Кому скарб, а кому й домовина.
– Вiрно, Павле Михайловичу: нам – скарб, а фашистам – домовина… Завтра ж поїду!
– Тiльки обережно, щоб нiхто не побачив.
– Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибi, Генадiю Павловичу!
– Iще тобi передаємо одне господарство – нашу базу з медикаментами. Завтра-пiслязавтра до вас приїде працювати фельдшер Рунов.
– Може зв'язкiвця дати?
– Сам знайде.
– Бачиш, як розщедрився Генадiй Павлович, – напiвжартiвливо звернувся Павло Михайлович до Тура. – Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобi саму неприємнiсть.
– Яку?
– Список провокаторiв. Ось вiн, з прiзвищами, кличками i прикметами. Це в якiйсь мiрi може допомогти вам. Остерiгайтесь, щоб нiяка погань не пролiзла до загону. Фашисти – майстри провокацiй.
– Будемо пильнувати.
– Привiт партизанам i зокрема Горицвiту. З народом бiльше працюйте, своїх агiтаторiв негайно ж посилайте до людей… Ну, час i в дорогу.
На стiнах заколивалися тiнi. Пiдпiльники й Тур тихо вийшли з хати.
Надворi, в непрогляднiй темрявi ворушився їдкий осiннiй дощ; пiд ногами попискувала розкисла луговина.
З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен i, попрощавшись з усiма, спихнув його на розбурхану воду. Плескiт весла злився iз шумом рiки.
XL
Iз завдання Тур повернувся жовтий i мокрий, як хлющ.
– Дмитре Тимофiйовичу! – увiйшов у землянку. – Вiтай з удачею. Такi скарби, дякуючи райкому, привiз, що куди твоє дiло. Коли побачив їх, затремтiв, наче жаднюга. – Радiсно тер мокрi задубiлi руки i усмiхався тонкою примхливою усмiшкою.
– Зовсiм одужав хлопець, – з повагою подивився на невелику рухливу постать комiсара. – Ну, показуй свої скарби, що воно – самоцвiти?
– Iще дорожчi, Такими огнями засвiтять, що, гляди, й перемогу побачиш.
Надворi на возi у соломi лежали, зiяючи чорними круглими отворами, авiабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят i вiсiмдесят кiлограмiв. Вiдходячи вiд землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював:
– Тепер нам побiльше їх навозити – i пiдривнiй групi хватить роботи на цiлий рiк. З авiабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, мiну.
– Як? Бо ти, поспiшаючи на аеродром, не встиг розповiсти по-людському.
– Беру сорокап'ятимiлiметрову мiну, викидаю iз взривача склянi кульки – це для того, щоб бойком легко було зiрвати капсуль, вставляю цю мiну в отвiр авiабомби, закопую її на шляху. Тiльки наїхала машина – i вже летить угору.
– Ти не спiши. Ходiм в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди пiдривати? Можна?
– Поїзди? – задумавсь Тур.
– Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрiбнi. А поїзд спихнути з рейок – це щось значить.
– Треба подумати.
– Думай, комiсаре… Поки не надумаємось – i на обiд не пiдемо, – мiцнiше прикрив рукою дверi. – Ти розумiєш, яку ми силу матимемо, коли почнемо поїзди пiдривати? – ще не мiг втихомирити нових сильних почуттiв, хоча вже до болiсної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотiлося опередити Тура! I думки запрацювали з незвичною швидкiстю i яскравiстю.
– Розумiю. Цi авiабомби нас можуть мiцнiше з народом зблизити. Народ почує нашу ,силу, сильнiше пiдтримуватиме, смiливiше йтиме в партизани.
– Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вiрно, комiсаре! Ти ширше мiркуєш. Могорич iз тебе! – i, хвилюючись i радiючи вiд нового прояснення, запитав: – А що коли авiабомбу закопати пiд рейку, в отвiр вставити, як ти кажеш, 45-мiлiметрову мiну, а перед мiною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потiм вiдповзти чимдалi, а коли поїзд пiд'їде до авiабомби, сiпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну i пiдiйме поїзд угору. Чи як ти думаєш? – допитливо не без тривоги подивився на Тура.
– Мотузяна технiка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки i цю технiку можна i навiть варто пустити в хiд, – здивовано подивився Тур на Горицвiта. – Ця догадка варта чогось. Могорич iз вас, товаришу командире.
– Оце добре! – щиро, не приховуючи радостi, усмiхнувся Дмитро.
– Такими авiабомбами ми i свiй табiр огородимо вiд непроханих гостей. Треба вибрати мiсце на залiзницi, де менше варти…
– Спробуємо завтра?
– Спробуємо, – охоче погодився Тур. – Зараз пошлемо на залiзницю розвiдникiв i зв'язкiвцiв. Треба строго їм наказати, щоб нiде не зчепилися з засiдками чи заставами, обходили їх тихiше тiнi, а то дуже гарячi нашi розвiдники. Чи не з командира беруть приклад?
– Значить, лише пiслязавтра доведеться трощити рейки? – промовив з жалем.
– Не терпиться винахiдниковi?
– Не терпиться, – аж зiтхнув. – Цiєї ночi, мов свята, чекатиму. Вона зразу збiльшить план наших робiт.
– Розумiю, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову нiч. Спiвчуваю, але нiчим допомогти не можу, – удавано й собi зiтхнув Тур, засмiявся.
Незабаром Дмитро скликав партизанiв на нараду.
– Товаришi народнi месники! Нарештi ми маємо змогу приступити до важливої роботи: будемо
