– Де ж вона, зброя? – неймовiрно радiсними очима подивився на друга бiлоголовий присадкуватий квген Свириденко.
Коли Остапець i Свириденко зникли за деревами, до Горицвiта пiдступив невiдомий iз в'язкою хмизу.
– Дмитре Тимофiйовичу, а мене приймете до загону? – усмiхнувся, обережно скидаючи ношу на землю.
– А. їй хто будеш? – нахмурився. – «Звiдки вiн знає мене?»
– Робiтник друкарнi. Тодось Опанасенко.
– Член партiї?
– Кандидат.
– Звiдки до нас дорогу взнав?
– Тур, ваш комiсар, говорив зi мною. По його характеристицi я вас зразу впiзнав.
– Ага, – повеселiшав Дмитро. – Зброя є?
– Такої, що стрiляти нема. Iнша є, – покосився на Дмитра.
Опанасенко розв'язав в'язанку i вийняв звiдти скручений сувоєм шкурлат. Розгорнув його, i Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щiльно зашморгнутими кисетами.
– Тютюн у тебе? – промовив .насмiшкувато. «Теж зброєю похвалився».
– Вiд цього тютюну у фашистiв i рот i нiс перекорчаться, – почорнiлими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дiстав звiдти кiлька залiзних паличок, подав Дмитровi.
– Шрифт? Невже шрифт? – зрадiв той, обережно розглядаючи лiтеру С. – «Сталiн», – промовила думка перше найрiднiше слово.
– Шрифт, – вiдповiв радiсно i гордо Опанасенко. – Похiдну партизанську типографiю сконструювали вам. Ось i валики…
– Олексо! Бiжи за Туром! – наказав Дмитро Слюсаревi. – Тут таке багатство об'явилося…
– Це ще не все, командире! – Опанасенко розпоров благеньку пiдкладку пiджака i подав Дмитровi бланки зi штампом «Українська народна полiцiя», перепустки i ордери на вивiз лiсу.
– Цi ордери, Дмитре Тимофiйовичу, з толком використаєте. Розширюйте зв'язки…
Але Дмитро не дав договорити: мiцно обняв i поцiлував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах вiд Дмитрового потиску.
– Спасибi, дорогий товаришу. Ходiмо скорiше до нас.
– Так у мене ж зброї нема, – смiється вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:
«Ох, i притиснув же, наче до залiза».
– Для тебе самi знайдемо. Ти нам тiльки листiвки друкуватимеш. Ходiмо.
– Не можу, Дмитре Тимофiйовичу, – промовив зiтхнувши. – 3 радiстю пiшов би, та…
– Чому не можеш?
– Партiя поставила на iнший пост. Тiльки вона може з нього зняти. До вас лише тодi прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, менi треба поспiшати. Туровi передайте цей рядок. Та ось i вiн їде.
Дмитро бере кiлька щiльно з'єднаних лiтер
Сталiн – викарбовано на них.
Уночi Пантелiй Жолудь тихенько постукав пальцем у причiлкове вiкно. З глибини хати обiзвався твердий жiночий голос:
– Хто там?
– Це я, мамо. Вiдчинiть.
– Ой, лихо моє, хоч тебе нiхто не бачив? – зачиняючи сiни, забiдкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловiчому великими роботящими руками.
– Нiхто, – вiдчепив од пояса i повiсив над лiжком ремiннi сакви.
– З залiзницi втiк? Чи як?
– Розбив машину з гадами i втiк, – повеселiшав Пантєлiй, нi словом не згадуючи про невдалi мандри до партизанiв.
– Як же ти так? – усмiхнулася мати, знаючи синову вдачу.
– З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, – уже смiється Пантелiй. – Як печериця репнулась машина, тiльки крик i сморiд пiшли яром. Затулив я носа i гайда в лiси. На третiй швидкостi.
– Погонi не було?
– Пострiляли трохи.
– Нiде не зачепило?
– Нiде, мамо.
– Це правда?
– Аякже.
– Це ти, Пантелiю? – прокинулася золотокоса сестричка.
– Та наче я, – навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. – Тобi завтра, Гафiйко, треба довiдатись, де буде вартувати Мелентiй Бандур.
– А чого ж, узнаю, – стала на тонкi проворнi ноги i вчепилася ручатами за брата.
– Ой, сину, щось недобре затiяв.
– Чого там недобре. Саме найкраще дiло – помiж люди йду.
– В лiси?
– В лiси.
Гафiйка побачила на стiнi сакви i радiсно кинулася до них:
– Пантелiю, щось привiз менi?
– Нiчого не привiз, Гафiйко.
– Е! – недовiрливо поглянула великими, повними свiтла очима.
– От тобi й «е». Не лiзь до саквiв. Там бомба.
– Бонба, бонба, – застрибала по хатi дiвчинка, а мати неласкаве гримнула на неї:
– Тихо. Дурiєш менi.
Гафiйка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною i слухняною дiвчиною.
Пантелiй вийшов у сiни митися, мати почала поратися бiля печi, а Гафiйка кинулася до саквiв. Спочатку обережно обмацала їх руками, усмiхнулась: нiякої бомби не було.
«Вiчно щось вигадає Пантелiй. Що ж вiн привiз для мене?»
– Ой, мамочко! – раптом скрикнула i з плачем кинулась пiд захист матерi, вчепившись обома рученятами за її спiдницю.
– Що, доню? – тривожно пiдiйшла до лiжка i побачила звiшанi з саквiв закривавленi сорочки сина.
У хату увiйшов Пателiй i нахмурився, побачивши сорочки в руках матерi.
– Пантелiю, тебе дуже поранило? – сумовито пiдiйшла мати до сина. – Чому ти зразу не признався?
– I чого там признаватися? Трошки дряпнуло.
– Правду кажеш?
– Чесне слово, – вiдповiв з готовнiстю.
– Скинь сорочку.
– Не треба.
– Як не треба? Зараз же скинь.
– Ото тiльки зайва морока. Лiсник менi випiк непотрiбне. Уже загоюється рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу… Погляньте, як не вiрите… Вiчно ви… – рiшуче рвонув iз себе сорочку.
Нижче плеча чорнiв сухий жолобок, залитий смолою. Тiльки головою похитала вдова, зiтхнула i нiчого не сказала.
– Я, мамо, полiзу на горище. Так воно краще, – тихо промовив Пантелiй, вiдчуваючи якусь
