пiдривати ворожi поїзди.
Схвальний гул покрив його слова.
– Пiслязавтра вирушаємо на залiзницю. Хто бажає, крiм пiдривникiв, пiти на завдання? – i схвально кивнув головою, коли всi до одного партизани пiдняли вгору обвiтренi долонi, а деякi голосували й обома руками.
Пiсля Дмитра виступив Тур. Твердо i чiтко пояснив, як треба провести нiчний марш, щоб непомiтно проскочити крiзь плетиво ворожих гарнiзонiв, застав i патрулiв.
– I накурюйтесь заранi, бо за весь шлях нi разу не доведеться затягнутися, – попередив комiсар…
Настала довгождана нiч. Бiльшiсть партизанiв, пройшовши тридцять кiлометрiв вiд табору, були на залiзницi, що врiзалась в невеликий чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторiн охопили на два кiлометри залiзницю, поки Тур з двома пiдривниками приладнував бомбу i жолобок. Обережно розмотуючи шнури, пiшов у лiсок i лiг у невеличкий окiп.
Пустився дрiбний, рiденький дощ. Димчастi хмари низько пливли над землею, затягуючи сiрi просвiтки неба, що заховало мiсяць, а тому й перехитувало убогими блiдими тiнями.
Дмитро неспокiйно вдивлявся в iмлисту далечiнь. Тривожився, пригадуючи загибель Iвана Стражнiкова. Непокоївся i Олекса Слюсар, не вiдходячи вiд командира. Нарештi на станцiї загудiв поїзд; а згодом, коли Дмитро прилiг до землi, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись вiд залiзницi.
Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнiтаючи шум, iшов прямо на нього. Ось iз труби паровоза сiйнулася вгору жменя iскор, мiцнiше обiзвався чiткий перестук залiза… Пора!
Вiн з силою смикнув шнурок.
Iще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, i швидко впав у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться i обсипаються стiни окопу; щось важко гупає, скрегочуть, трiщать вагони, i крики жахливо вплiтаються в могутнє «ура!».
– По фашистських гадах вогонь! – лунає владний вигук Дмитра.
Тур вискакує з окопу, бiжить до залiзницi. Перед очима збiльшенi темрявою виростають чорнi обриси ешелону. Важко зiскакують на землю безформнi тiла, чути стогiн, переляканi окрики, i найбiльше вражає комiсара чиєсь моторошне голосiння.
– Завили сiрошкурi! – чує поруч голос Дмитра. – Так їх! Сiчiть, хлопцi, щоб до неба без пересадки доїхали!
Сiчуть партизани, i гранати розносять дерево вагонiв i фашистiв, що не встигли втекти у темiнь. Над ешелоном пiдiймаються язики полум'я. Коли ж нiч по той бiк насипу обiзвалась першими пострiлами, Дмитро i Тур зразу ж виводять партизанiв у тил ворогiв i несподiваним ударом вганяють їх у перелiсок.
Перемога окрилює партизанiв. Вони вже не тiнями, а гомiнким весiллям прямують до лiсу, i навiть Тур нiчого не каже, коли зачадили велетенськi цигарки-самокрутки.
Мокрi, змученi, але веселi повертаються ранком народнi месники в табiр, їх вже чекає гарячий суп, але нiхто навiть не пiдiйшов до їжi. Почистили зброю (в наказi значилось, що в кого зброя буде не в порядку – вiдберуть її) i, тiльки доторкнулись до застеленого сiном полу, зразу ж заснули.
– Тепер гiтлерiвцi почнуть нас ретельнiше шукати, – лягаючи бiля Дмитра, промовив Тур.
– Мабуть так. Треба пiдготуватись до зустрiчi.
– Набоїв мало i озброєння неважне, – зiтхнув Тур. – За рахунок полiцiї не дуже поживишся. Коли б автомати на всiх дiстати.
– Чому б не так! – задумався Дмитро.
XLI
Щоночi привозили з спустошеного аеродрому авiабомби, а вдень мiнували всi ходи до табору.
Частина партизанiв займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хлiб, сушили сухарi, солили сало i м'ясо, лагодили взуття.
Спочатку мучились без солi, а потiм пiд носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад i вивезли кiлька мiшкiв поганенької брудносиньої кам'янки. Що не забрали партизани – добрали люди, бо полiцiя з начальником i комендантом мiста пiсля перших партизанських пострiлiв без пам'ятi кинулась утiкати. Проте нi в полiцiї, нi в комендатурi зброї не знайшли, окрiм кiлькох гранат.
Особливо допалися до солi, що за нiмцiв стала дорогим i гостро дефiцитним товаром. За кiло поганенької брудної кам'янки треба було принести три кiло ягiд або пiвтора кiло сухого звiробою, чи пiвкiло масла.
Якось надвечiр Олекса Слюсар, що був у дозорi, пiдбiг до Дмитра:
– Товаришу командире, перепинили трьох хлопцiв Дуже в партизани просяться.
– А документи перевiрив?
– Перевiрив. Наче все гаразд. Ось вони.
Дмитро розгорнув першу червоноармiйську книжку.
– Зброя є з ними?
– Нi, нема.
– Таких менi воякiв не треба, – пiшов за Олексою в лiс. На невеликiй прогалинi, перед спуском у яр, стояло троє парубкiв. Один iз них видiлявся i зростом, i допитливим розумним поглядом дивовижних очей – димчастосизих, i каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрiв'я.
– Що скажете, люди добрi? – поздоровкався Дмитро.
– У партизани приймiть, – промовив високий хлопець.
– Звiдки будете? – помiтив, як помiж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловiк iз в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, пiдiйшов трохи ближче.
Дмитро питаннями почав перевiряти хлопцiв, потiм запитав, що робиться в селах. Помовчав.
– А шо ви будете робити в партизанах?
– Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, – i це гордовито-наївне запевнення високого хлопця ледве не розсмiшило Дмитра.
– Фашиста бити – кажеш? А чим ти його будеш бити?
Кулаком? Ти його кулаком, а вiн тебе автоматом! Так воно входить?
– А ми все 'дно переломимо його, – люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрiшав.
– Як тебе звати?
– Пантелiй Жолудь.
– Так от, Пантелiю, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.
– Значить, не приймаєте?
– Не приймаю.
– А коли зi зброєю прийду?
– Тодi побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.
– Ну, що до душi – я не сумнiваюся. Через два днi буду у вас. Рiвно через два днi. Ви ще не знаєте мене! – круто повернувся i розгонисте пiшов у лiс.
– А ви через скiльки днiв будете?
– Де ж воно ту зброю взяти?
– Там, де посiяли, коли з вiйська додому дряпали, – жорстко вiдповiв i вiдвернувся вiд парубкiв.
– Пiшли, Миколо. Строгi тут порядки.
– Пiшли, квгене. Дуже строгi. Думали, як братiв приймуть, а вiн – у нас є кому сало їсти… Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати.
– Авжеж, треба. Пантелiя уже й конем не доженеш. Кiнську силу має чоловiк.
– А ти знаєш! Iдея! – скрикнув Микола Остапець – ксть зброя. Обiйдемось i без Пантелiя. Ого, ще побачимо, кого ранiше в партизани приймуть! – i його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселiшало, пiдiймаючи вгору товстi чорнi брови.
