попiдвiконню, i зразу ж потемнiло в хатi – мати, припавши до вiкна, затулила його плечима i головою. Що йому нагадали цей балагульський дзвоник, весiльна розгониста пiсня – ще й сам не зрозумiв, та почвалав од лiжка до лави.
– Сиди, не ворушись! – замахала руками мати. – Не можна тобi стiльки ходити, потiм знову вночi будеш подушку надкусувати.
Зрозумiв, щось недобре скоїлось i, вiдхиляючи головою материну, припав до шибки.
По шляху набитi молодицями i чоловiками вервечкою мчалося кiлька саней. Ось однi звернули вбiк, i воронi конi, тонучи в бiлому серпанку, рвонулись вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, мiцно вчепившись у вiжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом iще трималась на потилицi збита набiк сива шапка. А вiтер задував вогник червоного волосу i задути не мiг. На мосту сани пiшли затоки, хтось у чорному кожусi м'ячем вилетiв на снiг, i воронi зникли вдалинi.
– Лiфер Созоненко до молодої на хутiр поїхав. – До хати . «увiйшов Григорiй Шевчик з батогом у круглому червоному кулацi. – Присилували нелюди дiвчину. Били до пiвсмертi. Коси рвали. Пiд вiнцем синяками свiтила. Заперли у ванькирi i знущались як кати. Кажуть, праву руку старий iз Карпом їй викрутили. От гади…
ХIII
…Б'є сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi, огортається сухим сiрим пилом.
«Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, як покалiчив ти моїй дитинi життя: навiки, видно, хлопця припортили… Скiльки щастя було, коли вiн скинув капцi i в чоботях по хатi пройшовся».
– Тепер, мамо, живемо на втiху нам, на гибель ворогам, – два блиски зiйшлися в очах: радостi i злостi.
– Сину, не думай нiчого. Знаю думку твою, та кинь її. До бiди веде вона. Помовч, помовч. Скiльки у мене синiв є? Один тiльки ти, а без тебе що менi життя? Найнещасливiший батько, що дитини не має, найнещасливiша мати, що свою дитину ховає. Не погань руки об те падло. Слиззю гадючою забруднишся.
– Нi, мамо. Я їм не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости – так сьогоднi покалiчили, а завтра доконають. То куркульня! їм одна наука зрозумiла – добрий кулак, – рiзонув повiтря мiцним, великим кулаком.
– Чуєш, Дмитре, – пiдiйшла впритул до нього. – Не дурiй. Не маленький ти. Тебе я не переважу. Твою натуру i залiзо не переважить. Коли ж ти любиш свою матiр, зроби для неї добро, щоб не розривалося моє серце, як цi тижнi розривалося. Пожалiй мене, як себе не жалiєш… Чи чуєш, Дмитре?.. Подивись менi в очi. Легко, думаєш, менi? – Невелика, уперта i засмучена, стояла проти сина, не зводила з нього розумного i догадливого погляду.
Довго мовчав, роздумував, очi стали похмурими, голова на груди звiсилась. А мати стояла бiля нього, настирливо ждала вiдповiдi.
– Добре, мамо, постараюсь не завинити перед вами. До худоби вийду. Скучила без мене вона.
– Ще й як! – зрадiла, що на другу думку збила. – Тiльки прочиню дверi – Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заiрже, нiби заплаче.
– З лошатка його викохав, своєю одежиною покривав. Порався недовго. Ходив так, наче поважчав, довго вiд незвички мружився на свiтло.
Увечерi Гриць прибiг, з кишенi короткої свитки виглядав пружок якоїсь книги.
– Здоров, здоров, хазяїне! Так нема, кажеш, бога? – примружився Дмитро.
Пiдпарубок спалахнув i мовчки покосився на Докiю.
– Ви не дивiться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога вже не признає, їй-богу.
– Мовчав би вже, безстиднику, сам нiколи лоба не перехрестить, а iнших на глузи бере. Всi ви тепер добрi. Грамотiями поставали, все знаєте, з клубу не вилазите.
– А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, iз зiрочкою на лобi, баба нiяк не налюбується ним! – Грицько переводить розмову на iнше. З-пiд вогких темновишневих губ сяють синюватi високi зуби, по-дитячому осмiхається чорняве красиве обличчя. – Тiльки ходить чогось як не своїми ногами – ступне крок-два i падає.
– То не бiда, ратицi треба пiдрiзати, – радить Дмитро. – Сипте, мамо, вечеряти. Що тепер в сельбудi?
– Полiтгурток працює. Прямо з лiсiв хлопцi увалилися до сельбуду – сiльрада на лiсокрадiв облаву робила.
– Спiймали кого?
– Цiлий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить.
– Недовго шумiтиме, коли декому руки не вкоротять. – Скорботна зморшка лягла на чоло Дмитра. – Ти завтра ще привези собi зароблений хворост, поки дорога не забитна.
Ще довго течуть господарськi розмови. Гриць уважно ловить кожне слово i допитливо поглядає на Дмитра – хочеться взнати, чи до ладу вiн, Гриць, робив дiло, та той не обзивається нi словом. I це, видно, непокоїть парубчака; поволi натягає на чорнi кучерi шапку. Тодi Дмитро пiдводиться з лави.
– Спасибi, Грицю, що помiг нам, що худобу шанував, почесному, як бiля свого ходив.
– Аякже! – свiтлiє хлопець.
– Як ви думаєте, мамо, варт йому дати щось iз начиння, щоб мав чим бiля дерева поратись?
– Авжеж варт.
– Спасибi, – стримано дякує Гриць, i трiпоче борозенка на верхнiй губi.
Обоє виходять в сiни, а вона перемиває миски, ложки у теплiй водi, думає, що не скаредний син, такий i Тимофiй був – за копiйку не видряпає очi.
Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.
«Знову хутiр очi намуляв, нагадав усю кривду!» – зiтхає i дивиться прямо на нього. Син понуро одвертає очi вiд її допитливого погляду.
XIV
Докiя прокидається до перших пiвнiв.
Гуде за вiкном хуртовина, налiтає на хату густим валом, часом у могутню, низько спiваючу основу ткацьким човником вскочить тонка цiвка вiтру, цьвохне i метнеться десь осторонь.
«Яка довга зима! Лiто збiжить тобi як одна година – оглянутись не вспiєш. Як же Дмитро? Змерз, – у тiй хатi холоднiше».
Напомацки взувається в чоботи i йде з кожухом до дверей. Солом'яний дiдух вiйнув студеними нитками холоду. Вона пiдходить до стiни з розгорнутим кожухом i так застигає – нiкого на лiжку нема.
«Може, на лежанцi?»
М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплiй порожнiй лежанцi. Довго не може знайти сiрники, нарештi жовтий вогник оживив хату, загойдалося свiтло, на стiнах забiгали тiнi. В хатi нiкого, прим'ята постiль холодна, на кiлку нi шапки, нi кожуха. Обсмалюючи пальцi, гасне сiрник, до вiкна припав захеканий вiтер i попросив потрiсканими вустами: «Пить, пить, пить». Та, не дочекавшись вiдповiдi, сильно вдарив грудьми у стiну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.
I вона, прочинивши дверi, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч зiтхнув сполох, але хтось закриває його вiд неї. Заснiжений, важко дихаючи, Дмитро стає на порiг.
– Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене… Куди ходив?
– Нiкуди. На шлях подивитись! – хрипить важко, застуджено.
– На шлях? – рука торкнулась його обличчя. Воно мокре i липке вiд поту.
– Ходiмо спати! – якось чудно говорить. Коли ступив у сiни, вiтер вирвав з його рук дверi, i вдалинi,