стовбурами Созiнов побачив, як Тур, вiдiрвавшись од невеличкого гуртка пiших партизанiв, пустив коня назустрiч вороговi. Вiн кинув повiд на гриву коневi i короткими чергами строчив з автомата. Не добiгаючи до чорної живої лiнiї, кiнь Тура раптом з розгону спотикнувся на переднi ноги i упав на землю. Комiсар, перелетiвши йому через голову, розтягнувся на снiгу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з десяток ворогiв, очевидно бажаючи взяти його в полон. Вiд думки, що може втратити товариша, пройняло потом i острахом. I, забуваючи про все на свiтi, Созiнов помчав до Тура.
«Коли б успiти! Коли б успiти!» – б'ється серце, i вiн пильно цiлиться в натовп, щоб не зачепити свого товариша. – Держися, Саво, держися, дорогий! Саво! – щосили гукає.
Гiлка вдарила по лобi, зiрвала шапку, але болю попервах не почув. З двох бокiв iз Пантелiєм вони розiрвали стиснуте коло, погнали його поперед себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблi вирубав голову кремезному вусачевi.
Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кiнь, лежачи боком, висунувши iз жовтих мiцних зубiв блiдо-рожевий язик, кривавив снiг. Дрiбний дрож пробiг по всьому його тiлу, а заднi точенi ноги, мерехтячи синюватим сяйвом пiдкiв, витягувались i деревенiли. З куточка червоного ока струмком котилися й обмерзали сльози.
«Наче врятували, наче врятували!» – вирвалось полегшеним зiтханням iз грудей Созiнова, коли з-за плеча оглянувся назад.
I, летючи за ворогом, почув таку радiсну хвилю, нiби було зроблено щось надзвичайне, про що тiльки мрiялось в найкращi години життя. Ця хвиля охопила все його тiло, i вже не чув нi пострiлiв, нi посвисту куль, нi перестуку копит, нi небезпеки бою. Зараз, коли таким радiсним звучанням натягувалась кожна його клiтина, навiть думка, що з ним може щось трапитись, була б безглуздою i дикою.
Вiн почував себе владарем усього привiлля, запеклої битви, чув, як його дiї злилися в одне з найдорожчими помислами, що з такою чистотою прокинулись ще в роки ранньої юностi.
Розстрiлявши всi набої, Созiнов вихопив шаблю, i в цю ж мить тупий бiль обiзвався у правiй нозi: наче хтось сухим деревом вдарив нижче колiна i струсонув колiнною чашечкою. Гойднувся свiт перед очима, i кiнь, шкура в якого перекочувалась до самої гриви, почав з зiтханням обережно опускатися на колiна.
Созiнов устиг вийняти ноги iз стремен i вiдповзти осторонь. Почув неприємну вогкiсть у серединi чобота i побачив, що снiг почервонiв, увiгнувся i став осiдати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.
Коли лiворуч почав пiвколом заходити загiн пiд командуванням Дмитра, ворог став швидко вiдступати. Один здоровило в дубленому червоному кожушку, тiкаючи, спiткнувся, упав на снiг, пiдвiвся i знову упав.
«Як смертi боїться. Переляк такою деревиною кидає». Дмитро натиснув на ворога конем i, вже вихопивши шаблю, помiтив, що йому прямо в вiчi, похитуючись, дивиться крихiтний отвiр карабiна.
Дзвiнко, нiби в самому вусi, задзвенiв пострiл, оглушив Дмитра. I знову великi пальцi здорованя судорожно вчепилися в запiтнiлий затвор. На перекошеному шпаристому обличчi розливалася драглиста бiлизна, по лобi котились великi краплини поту, i лютi сльози блищали в очах. Iще раз приклад пiдскочив до плеча. I в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом на себе, навскiс рубанув шаблею по широкiй ослаблiй шиї.
Криця з трускiтом пересiкла ключицю i розчепила грудну клiтку. Почувся схлип. На яскравочервоному кожушковi зразу замигтiла крива смуга, i кров задзюрчала на снiг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснутi сльозини i обривались на почорнiлiй овчинi.
I раптом у глибинi лiсу Дмитро побачив, як на санках, пiдвiвшись на весь зрiст, пролетiв Карпо Варчук.
«Ось кому ти душу запродав!» – Шаленiючи, пустив навскiс Орла. Але чуття командира заставило його подивитись навкруги.
Помiтив, як кiлька полiцаїв обсiли Пантелiя Жолудя, i з лютим болем Дмитро повернув коня на чорний клубок тiл, що в лихiм двобої кружляв помiж деревами. А санки ще кiлька разiв мигнули бiля дороги i зникли в ярку…
Пiсля бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав Созiнов. Куля роздробила начальнику штабу кiстку i вийшла навилiт, розшматувавши при виходi литку.
Обережно сiв Дмитро бiля пораненого.
– Так що не доведеться менi поїхати з вами, – стримуючи бiль, блiдою усмiшкою стрiнув його Созiнов.
I Дмитро з подивом помiтив: очi в Михайла сiяли таким широким i могутнiм сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Пiдсвiдоме догадався: воїн переживає щось подiбне до того, що переживав вiн, Дмитро, коли був поранений шпигуном в Городищi.
«Радiє, що Тура врятував… Яка силища у хлопця! Яснець.
Справжнiй яснець!»
Увiйшов закурений, почорнiлий Тур.
– Мiша, дружок!.. Спасибi… Вирвав з лапищ костомахи.
– Досить, Саво… То нам по наркомiвськiй нормi положено.
– Зараз Соломiя тобi яблук принесе.
– Яблука доспiли, яблука червонi, – продекламував Созiнов. Хвиля яскравого сяйва не зменшилась в його очах.
– Товаришу командире, комiсаре, прийом закiнчився до наступного тижня. – обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.
IX
Ударили лютi холода. Лунко стрiляло приморожене дерево, а паморозь заткала усi лiси дивовижними iскристими парусами. На сонцi вони рожевiли, горiли i переливалися холодними вогнями. Увечерi сплетене галуззя мерехтливим неводом затягало безкраї синi плеса, i в прорiхах трiпотiли великi зеленкуватi зорi. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала нiздрi драглистим льодом. Чавунно почорнiли обличчя партизанiв, а очi, напiвприкритi пухнастими повiками, звузились i тому, здавалось, мали значно довший розрiз.
– Померзли, хлопцi? – розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.
– Можна терпiти, товаришу командире, – ледве розплiтаючи заснiженi вiї, вiдповiдав Кирило Дуденко. – От тiльки бiда – з-пiд сiдла пiдвiває, спасу нема.
– Гляди, не приморозь штанiв, – лукаво косився Пантелiй i потiм додавав: – У лiсах теплiше. Це б на полi – душу виїло б. Ми за галуззям заховались вiд морозу, як циган у ятерi.
У глибоких вибалках, де було затишнiше, пiдгодували коней; тупцюючи i пiдштовхуючи один одного плечима, трохи розiгрiвалися i знову їхали вузькими просiками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села i хутори. Iнодi Дмитровi здавалося, що вiн заблудився в цьому лiсовому заснiженому свiтi. Тодi виймав з польової сумки карту, лягав прямо на снiг i довго звiряв маршрут, пригадуючи усi прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На картi, знайденiй в убитого фашистського офiцера, всi назви визначалися латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, i вже через три днi поволi читав i перечитував карту.
– Дмитре Тимофiйовичу, ти природжений лiнгвiст. Чи не думаєш мови вивчати? – смiючись, запитав його тодi Тур.
– А що воно означає «лiнгвiст»?.. Ага… Закiнчиться вiйна, чого доброго, i справдi вiзьмусь за книги… Не тiльки про сiльське господарство чи художню лiтературу читатиму.
Зрiдка натрапляли на лiсорубiв, з насолодою грiлися бiля багаття, розпитували про життя, i командир не без гордощiв вiдзначав, що нi разу ре збився з дороги.
Чим ближче пiд'їжджали до Славногородецького чорнолiсся, тим бiльше Дмитро непокоївся, хвилювався i дужче поспiшав до завiтної землi, забуваючи, що треба було б подбати про вiдпочинок людей i коней. Хотiлося скорiше зустрiтися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в сумiжнiй областi, щоб
