Зупинився Пантелiй. Надлюдським зусиллям примусив себе весело усмiхнутися, хоча i хотiлося зiгнати злiсть на товаришевi.
– Усе добре на землi! На пiдвищення пiшов. Роздобрився Дмитро Тимофiйович i назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його знає, якi там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно трофейним одягом i продуктами забезпечити увесь загiн. Виконаю завдання i знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи – цiла гора. Це тобi прямо ворочати наркоматом легкої промисловостi на чужiй сировинi.
VI
В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглiдзе.
– Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко вiд райцентра спустилися парашутисти. Скiльки їх було – невiдомо. Вiдомо, що двох спiймала жандармерiя. Треба напасти на жандармерiю, вiдбити своїх людей.
– Коли спустилися? – одiрвався вiд топографiчної карти Созiнов.
– Учора вночi. Понiмаєш, їх iще не розстрiляли i не вивезли в гебiт. Спiшити треба! – твердiють темнi очi Гоглiдзе, сiяючи синiми бiлками. Дмитро бачить, як несподiвана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує пiд тонкою шкурою сухi жовна i пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей iз комiсара, вiн уже в думцi розробляє план нападу, щоб визволити посланцiв Великої землi.
– Що скаже товариш комiсар? – порушив хвилинну тишу.
– Негайно нападати. Правда, в районi тепер є багато жандармерiї i полiцiї, будинок обнесений дзотами, замiнований, але треба спробувати щастя.
– Неодмiнно захопити гармати, – додав Созiнов. Загiн роздiлили на двi половини, i в морозну нiч, тихо знявши варту, вступили у мiсто, прямуючи з двох бокiв до великої старовинної школи, де тепер розмiстилися жандармерiя i полiцiя. I як тiльки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будiвлi, iз двох бокових дзотiв застрочили кулемети.
Партизани пiд керiвництвом Тура викотили гармати i з прямої наводки вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потiм взяли пiд обстрiл школу. Одначе 47-мiлiметровi снаряди тiльки вибивали гнiзда в товстому каменi, а пробити стiн не змогли. Iти на штурм не виходило – можна було уложити бiля школи половину загону i не добитися нiяких наслiдкiв. Пiшли на переговори.
– Пани жандарми! – лунко в сухому повiтрi прозвучав в'їдливий голос Олекси Слюсаря.
– Чого, товаришi партизани? – насмiшкувато пролунало з вiкна, заставленого мiшками з пiском.
– Видайте нам парашутистiв. Iнакше зiрвемо вас iз усiм гамузом.
– Духу невистачить.
– А ми толом. Вiдпустiть, бо горе вам буде.
– На шворцi вже вони висять!
Пiсля цього сердитий голос нiмця пронизливо подав команду.
Гримнув залп. Але всi партизани вчасно припали до землi, заховались за будiвлями, i кулi даремно зашипiли, здиблюючи шкоринку примерзлого снiгу.
Розлютований Дмитро дав наказ вiдступити. Порiвнявшись iз Гоглiдзе, коротко кинув:
– Треба буде спiймати когось iз цього будинку, узнати пароль, зняти вартових i пiдривнiй групi зiрвати цей гадючник, – махнув рукою на приземкувату будiвлю.
– Зробимо, товаришу командире! Смiється добре той, хто смiється останнiм, – i пiшов до своїх розвiдникiв.
«Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде», – твердо вирiшив Дмитро знищити вороже кубло.
До нього пiдбiгли захеканий Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець. Веселою вiдвагою горiли очi Пантелiя, лiсовим спокоєм вiяло вiд мовчазного Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освiтлювала аж до западин очей обвiтрене, розумне обличчя з побiлiлими на морозi вусами.
– Товаришу командире! Треба жандармськi конi прихопити. Для чого добру пропадати? А конi ж якi – орли! Iз племiнного заводу забрали. Я вже собi вибрав Шпачка, а вам такого пiдiбрав – ну, прямо тобi iз каменя i бронзи вилитий. Як у Петра першого. Сiдла теж є. Словом, таке дiло нам пiдходить. Правда, товаришу командире? – допитливо подивився на Дмитра. Хотiлося загладити свою провину. Тому-то щиро зрадiв, коли почув тихий голос:
– Спасибi, Пантелiю, що вдружив. Сам – старий кiннотник.
Iз великої стайнi повиводили партизани коней, при зорях осiдлали i подалися до лiсу, збиваючи снiжну куряву. I тiльки тодi позаду них вдарила безладна стрiлянина…
Як не здержував себе Дмитро, але в полi не витримав: пустив коня на весь кар'єр i, зливаючись з мiцним пружним тiлом вороного, прислухаючись до кулеметного перестуку кiнських нiг, угадував кожен його порух.
«Добрий кiнь».
I, згадуючи молодi лiта, на скаку пересiдав з однiєї сторони на другу, швидко обкружляв навколо шиї коня i знову вискочив на сiдло. Розумна тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навiть вухом не повела. Втягуючись у все зростаючий розгiн, з захопленням стежачи, як закружляли снiги i лiси, Дмитро поволi забував сьогоднiшню невдачу, i здавалось, що новий план розгрому жандармерiї уже наближається до повного виконання – iнакше бути не може.
– Iнакше бути не може, – вголос повторив, припадаючи до луки, бо вiтер гостро врiзався в розпалене обличчя.
– Славний коник, товаришу командире? – догнав його бiля лiсу Пантелiй Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високiй шапцi, здавалося, неначе врiс у свого стрункого Шпака.
– Хороший, Пантелiю. Тiльки, гляди, не пропий.
– Не проп'ю, товаришу командире. Вiзьмiть мене у взвод штабної охорони. Не помилитесь.
– Добре, прийму, коли зiрвеш будинок жандармерiї.
– Зiрву, товаришу командире. Двiстi кiлограмiв толу – i каменя на каменi не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, – торкається ногою до ноги командира.
В лiску, недалеко вiд мiста, розвiдники i пiдривники, одягненi в полiцейську форму, перехопили двi дороги – шосейну i грунтову.
Снiговi хмари притьмарили небо, i шкарубкi снiги не палахкотiли вечiрнiм сяйвом, а тiльки м'яко сочилися блiдо-синюватим свiтлом.
– Допiкає ж морозець! – затупотiв кружка, а потiм пiшов навприсядки Кирило Дуденко.
– Це б у теплу хату до добрих людей – душу обiгрiти! – мрiйно протягнув Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на невеличкому акуратному ящику з толом. – Лазорко, завтра пiдемо до тебе в лiсництво колядувати.
– До мене чи пiдемо, чи нi, а на якомусь мосту чи станцiї неодмiнно заколядуємо, – не випускаючи люльки iз рота, промовив Iванець.
– Це»– ми можемо. Що можемо, то можемо… Вiдступає, значить, фашист з Кавказу? – нi до кого не звертаючись, а просто щоб повторити приємну новину, сказав Дуденко.
– Вiдступає. Комiсар навiть у їхнiх газетах вичитав. А вже коли ворог сам про себе так пописує – непереливки йому.
– Цитьте, оратори! – махнув рукою Пантелiй Жолудь, i всi насторожено схопилися за зброю.
Далеко на шляху вiйнула голосиста п'яна пiсня.
– Хлопцi, заспiвали й собi, – перекинув гвинтiвку на плече Пантелiй. – Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за полiцаями, а ми їм назустрiч пiдемо. Перевiрте гвинтiвки, – i, обнiмаючи однiєю рукою Лазорка, а другою – Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед i голосно вивiв першi слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в добрiм звучаннi зiйшлися докупи, i пiсня широко розляглася над битим шляхом, охопила весь невеличкий лiсок i аж десь бiля хутора розбудила луну.
Вiддаючися спiвовi, Пантелiй, здавалось, забув про все. Уже наближаючись до двох полiцаїв,
