Лазорко, тiльки слухає, що далi буде. «Як не думаєш брати, я за другого пiду». Хоч би тобi повернувся. Розсердилась Маруся, i вже iз серцем:
«Чого ти мовчиш, нудьго i болiсть моя? Чи ти жених менi, чи через пень-колоду сусiдiв стовпець?» – «Еге, стовпець, – нарештi обiзвався Лазорко. – Вдягайся – i пiшли до Загсу». – «Так зараз же нiч». – «Ну, тодi не пори гарячки – не вмреш до ранку».
Смiються партизани.
– Добре бреше. I язик не заболить, – виймає люльку iз рота Лазорко i знову спокiйно починає смоктати чорний пожмакований чубук.
– Лазорко, Лазорко, скоро ти Марiї автомата дiстанеш? Бо так їй, маленькiй, тяжко з рушницею, – уже з спiвчуттям питається Слюсар.
Загрубiле обличчя Iванця стає по-дитячи зворушливим:
– Стараюся, брате. Англiйського «Скотта» дiстав їй, а на автомаг не фортунить.
– I чого воно, братцi, англiйський «Скотт» опиняється у нiмецько-фашистського скота? Другий фронт? – серйозно питається Пантелiй Жолудь.
– Другий фронт! – вiдповiдають партизани, однi з серцем, iншi з їдкою насмiшкою.
– Чого ви кривитесь? – утiшає їх Жолудь. – Уже другий фронт був би як миленький, але мiстер Черчiлль ну нiяк не може дiждатися комбiнованої погоди.
– Що воно за штука?
– А звiдки ж я, братцi, знаю, коли сама природа не додумалася до тiєї погоди, якої забажалося мiстеру Черчiллю. Але менi одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тодi мiстер Черчiлль боїться пускати кораблi – запримiтять їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, мiстер Черчiлль спасається пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кiлометрiв перепливати, усi прибори на кораблях можуть попсуватися.
– Може б їм наш компас пiдкинути?
– О, коли б вони мали наш компас! – несподiвано багатозначно пiдводить руку вгору мовчун Iванець.
– Що б тодi мiстер Черчiлль робив?
– Тодi б мiстеру Черчiллю нiчого не залишилось би робити, – твердо вирiшує Лазорко, i смiх кружляє навколо багаття.
Созiнов пiдходить до воїнiв, i всi встають, вiтаючи його. Саме став топитися тол. Партизани залiзними невеличкими кочергами почали вибирати його в дерев'янi скриньки.
Неквапнi розмови, бурхливi жарти i гострi дотепи потроху втихомирювали, приглушували болючий сердечний щем. Легше стало помiж цими обвiтреними завзятими бiйцями, що вмiли найбiльшi болi заховати вiд людського ока, нелюдську вагу пiдняти натрудженим вiрним плечем i, як дiти, веселитися пiсля вдалого нападу на ворога.
На вогонь поклали новi авiабомби, закурили.
– Кирило, проспiвай-но пiсню свою, – звернувся Олекса Слюсар до Дуденка.
– Та нема нiчого нового, – i зiтхнув.
– Нема? Цiлу торбу носить.
– Так хай хтось за гармонiєю збiгає, – полiз Дуденко в свою ремiнну сумку, де лежали гранати, тютюн i великий, розпухлий од негоди й часу зошит iз вiршами.
Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвiв мiхи, легко кинув пальцями по запiтнiлому перламутру, наче сам до себе промовив: «Партизанськi ночi».
У вечiрнiй тишi душевно забринiв його мiцний, трохи застуджений голос:
Вiд пiдривникiв Созiнов попрямував до обозникiв. Сюди попадали або старi люди, або тi партизани, що чимсь провинилися. Найбiльш хоробрi з них недовго засиджувалися в обозi: пiсля якогось одчайдушного вчинку їм знову повертали вiдiбрану зброю i посилали на важкi, але милi серцю завдання.
Зараз бiля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в минулому ретельний i до справ i до випивки секретар сiльського виконкому. Вiн лише вчора попав до обозу, i його новi товаришi весь час приставали: розкажи i розкажи, як дiйшов до такого життя. Василь вiдкручувався жартами i примовками, нападався на найбiльш в'їдливих, але нарештi почав признаватися у своїх грiхах:
– Порядок, братцi, погубив мене, на кiлька днiв розлучив iз кулеметом.
– Може на бiльше?
– Як на бiльше?! – обурився Мель i напався на худого чорного обозника. – Тiпун тобi на язик. Я ж не такий, як ти: комахи iз кулею не переплутаю.
– А вiн переплутав?
– Аякже! – рiшуче ствердив Мель. – Сам розповiдав менi: стою раз на вартi, зиркає навколо – нiде нiкого. Аж чую – летить, посвистує i гуде розривна куля. Я сюди – гуде. Я туди – гуде. Я назад – вона за мною. Падаю в кущ – вона менi в чуб. Я рукою хап – аж це хрущ!
– Якове, було таке? – регочуть партизани.
– Придумає ж чортiв Василь, – i собi смiється Якiв. – Ну, розповiдай уже, як тебе порядок до обозу привiв.
– Пiсля однiєї розвiдки поколошкав я, братцi, в Медведiвцi полiцейську погань. Ну, думаю, пiсля роботи i погрiтися не завадило б. Зайшов до старости, положив на стiл гранату – i зразу ж на столi з'явилося i печене, i варене, i у пляшцi каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив чарку, випив другу, i як мене розiбрало – досi не розумiю. Вирiшив я трохи прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сiльрадi, заставив старосгу писати розписку. От i написав вiн на моє лихо документ:
«Дана ця розписка партизановi Василю Марковичу Мелю в тому, що я, староста села Медведiвки Петро Iванович Веремiй, в суворiй тайнi буду зберiгати мiсце перебування партизана Меля, вiдповiдаючи за його сохраннiсть своїм життям. В чому i розписуюся власноручно».
Склав я цей папiрець учетверо, поклав у бумажник i полiз на лежанку. В узголiв'ї поклав полуавтомат, гранату i спокiйно заснув, знаючи, що все в порядку: лежить же розписка в кишенi. А староста тимчасом одягнувся, кинувся до стайнi, запрiг конi, винiс мене з жiнкою на санчата, притрусив сiном i помчав… у наш загiн до Дмитра Тимофiйовича. На щастя, правильний староста попався, наш, тiльки жаль, що не здогадався на заставi скинути свого пасажира, а привiз до командира. Ну, й чехвостив же мене Дмитро Тимофiйович. Пiт з мене, братцi, наче квасоля, сипався. Отак до вас у гостi попадаєш.
– Ненадовго, кажеш?
– Ненадовго. Щось за цi днi видумаємо партизанське… Ну, Iване, читай Горького, – пiдняв руку, щоб втихомирити смiх.
