Созiнов, який добре знав, чому насправдi попав кулеметник в обоз, вийшов з-за дерева i насварився пальцем на знiяковiлого оповiдача.

V

Цi днi Микола Остапець дубiв у напiвобваленому забутому окопi, з якого покалiченими жмутками стирчало промерзле корiння. В окопi Микола розташувався так, начеб мав тут зимувати. В земляних закапелках i на розлапистiй хвої акуратно лежали гранати, торбинка з набоями, промерзлий хлiб i «гаряча сумiш» – баклага з самогонкою; нею рятувався партизан од холоду.

З облюбованого мiсця рельєфно видiлялося в долинi заснiжене село; в мiсячнi ночi воно, наче колиска, погойдувалося на плетивi дорiг, що стрiмко збiгали з пагорбiв униз.

Кущова нарада полiцiї чогось запiзнювалася, i Микола лаяв її за неакуратнiсть усякими пiдходящими для такого випадку словами. «Бiгаєте навколо лiсiв солоними зайцями, висолопивши язики, бiгаєте, партизанська куля вам в рот… На наради запiзнюєтеся, а менi за вас, чортiв, страждати? Порядку, порядку не бачу, пани полiцаї…»

Але сьогоднi пiсля полудня «порядок» почав установлюватися: в село, як мухи в полумисок, почали чорними краплинами злiтатися озброєнi служаки. Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечiрню дорогу з села не вийшла варта Уже хотiв бiгти до загону, коли позаду почув обережний скрип. Схопився за гвинтiвку, та його попередив умовний свист.

Обвалюючи снiг i землю, в окоп ведмедем радiсно скотився Пантелiй Жолудь, мiцно охопив Миколу.

– Пантелiю, зруйнуєш мiй передовий НП i мене разом придушиш, – запищав, заборсався в мiцних руках.

– Зате розiгрiєшся, – заспокоїв Пантелiй, розпатлуючи Миколi чуба. – Як твоя полiцейська хунта поживає? Ще в розбродi?

– З'їхалась.

– Невже?

– Назбиралося їх, наче на парастас.

– Наче на похорон, – поправив Пантелiй i раптом змовницьки пiдморгнув Остапцевi. – Давай ми iз твого НП рванемо на зближення з оцими парастасниками.

– А потiм в обоз?

– Це вже залежатиме вiд успiху операцiї.

– Та хоч i в обоз, а провчимо гадiв, – рiшуче мотнув головою Остапець. – Як твiй полуавтомат?

– Давно на автоматичний стрiй наладив.

– Який у тебе план, Пантелiю?

– Дуже простий: вночi непомiтно проскочим у село. А якщо напоремось на кого – граємо полiцаїв, якi запiзнилися на нараду. Орудувати в полiцiї буду я, а ти пiд вiкнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицiю, то й пускай її у пекло.

– Генiально! – захопився гарячковитий Микола.

– Живцем у генiї попав, – запишався Пантелiй. – Буває, хоча й рiдко. – З-пiд навскiсних, зведених угору брiв завзято, весело дивляться сизодимчастi очi. Високий лоб, що пiддашком входить у каштанове волосся, прямий, трохи роздвоєний на кiнцi нiс, упертi губи – усе надає Пантелiєвi якогось стрiмкого, невпинного розгону.

– Скорiше б нiч наступила… – уже мучить нетерплячка Миколу. – Як твоя Марiя поживає?

– Утричi бiльше мене тепер любить.

– Аж утричi? – засумнiвався Микола,

– Тiльки утричi Раз – за те, що я, Пантелiй, непоганий хлопець. Два – за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистiв побив, а сам з кабiни вискочив. Три – що партизаном став…

Морозної зоряної ночi, обережно петляючи помiж одягненими в паморозь садами, друзi добралися до полiцiї.

– Стiй! Хто йде? – гукнув бiля дверей полiцай, коли Пантелiй i Микола з'явилися на вулицi.

– Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хiба?! – вийшов наперед Пантелiй.

I хоча полiцай нiчого не побачив, але повiрив, що йде хтось iз своїх. Наблизившися до вгодованої постатi служаки, Пантелiй блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию i зразу ж кинув помертвiлий лантух у сiни, а сам став на порозi полiцiї, блiдий i грiзний.

Iще не встигли оторопiлi полiцаї схопитися за зброю, як вдарили пострiли i хата почала заповнюватися перегаром пороху.

– Ось вам, сукини сини, полiцiя, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! – одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат i застрочив у куток.

Тепер на обличчi Пантелiя i слiду не залишилося вiд виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний вiд напруги i лютi, вiн, здавалося, кресав iскри вузько примруженими очима, слiдкуючи за кожним рухом переляканої, напiвмертвої отари. Буйний чуб вибився з-пiд шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руцi тьмяно блиснув парабелум, i чорний отвiр наче наблизився до самих очей Пантелiя. Перезарядити полуавтомат також не встиг, i легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженiй руцi. Хруснула кiстка, пiд ногами закрутився i захрипiв недобитий ворог. Тимчасом решта полiцаїв, розбиваючи вiкна, кинулася врозтiч. Iще трьох iз них перепинили кулi Остапця.

В будинок полiцiї iз вiкон бiлими хмарами почав увалюватися мороз i повзти до теплої лежанки.

– Бач, як нечисть почистили, – усмiхаючись страшною блiдою посмiшкою, промовив Пантелiй, коли Микола, важко дихаючи, пiдiйшов до нього.

– Упоралися. Утiкаймо скорiш.

– Чого утiкати? – здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.

– Як чого? Спiймати можуть.

– Еге-ге! Так вони i спiймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися i радiти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользiтельна нарада.

Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небi мигтiли зорi, i Чумацький Шлях розстеляв свої синi полотна аж до самого обрiю.

– Пiшли, Пантелiю, – квапив його товариш.

– Пiшли, – зiтхнув Пантелiй, – прямо в обоз… А був би автомат – жодного перевертня не випустили б.

Вранцi в командирськiй землянцi Пантелiй Жолудь горiв «напiвсвiтовим пожаром». А Микола Остапець, хоч i каявся на словах, проте в душi був безмiрно радий, що розправився з полiцiєю. «Повйокаю трохи в обозi, а потiм знову вискочу на сухе», – потiшав себе i перебiльшено зiтхав, признаючи свою помилку.

Миколу вiдпустили першим, а Пантелiя за «iнiцiативу» ще довго розпiкав Дмитро Горицвiт.

– Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, – упали найтяжчi слова…

– Товаришу командире… – задихаючись, Пантелiй так хруснув пальцями, що здалося – вони поламалися, – Я провину свою…

– Вiзьмеш дробовик у Самедова i пiдеш в обоз, воловиком пiдеш.

– Товаришу командире! – в тяжкiй муцi поширилися очi партизана i перекосилися побляклi уста. – Дайте найтяжче завдання, тiльки… тiльки… воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотiв у взвод штабної охорони. Простiть… – натягнувся хлопець, мов струна, i димчастi очi заблищали м'яким одливом.

– Гаразд, – пом'якшав Дмитро. – Проявиш себе – простимо. Полуавтомат не забираю в тебе.

– Спасибi, товаришу командире. Щось уже придумаюi – i Пантелiй кулею вилетiв iз землянки, на ходу обмiрковуючи найнеймовiрнiшi плани. А серце розривалося при однiй згадцi, що вiн обозник, воловик. Усi пiдривники засмiють його, проходу не дадуть.

– Ну, як? Минула гроза? – перепинили його Микола Остапець i Кирило Дуденко.

Вы читаете Велика рiдня
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату