– Бачу, – тихо вiдповiла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи скорiше, скорiше пiти, побiгти лiсом од нього, задихаючися в повенi незнаного дiвочого щастя. I те i друге бажання з однаковою силою коливалися в душi Соломiї.
Мовчки пiшли поруч, схвильованi i проясненi, побравшись, як дiти, за руки. I не помiтили, як пiдiйшов до них Михайло Созiнов i перелякано, обережно почав одступати назад, а потiм тихо заспiвав, щоб дати знак про себе. Тiльки чого та пiсня такою невеселою була?
IV
Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломiї. Досi воно заповняло його мiнливими хвилями, де перемежовувались надiя i тривога.
Надiя збiльшилась минулого року, коли Соломiя, схопивши його за руку, повела до хати. I тiльки пiзнiше почав догадуватися, що та радiсть нiчого не вiщувала йому: просто дiвчина була надмiрно схвильована зустрiччю з батьком. Та й годi. I хоча, болiючи, бачив: Соломiя уникає зустрiчi з ним, сподiвання не вмирали, як не вмирає непокiрний корiнь, пробиваючись крiзь пiщаний грунт. Iнодi старався забути дiвчину, i це на деякий час вдавалося, правда, не повнiстю, бо досить було побачити її ласкаву усмiшку, почути м'який голос, i те, що туго затягалося, покривалося крихким льодком, виходило з берегiв, а потiм знову, смокчучи серце, влягалося тяжко i насторожено.
I раптом усе, усе безповоротно обiрвалося. I зараз його думи, бiль, чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. I холодно було, i болiсно, i противно. Вiн сам собi надокучив, як надокучає людина, коли вчинила щось непоправне.
Чого було сподiватися? Хiба вiн не бачив, якими очима стрiчає i проводжає дiвчина Тура?
I не розумiв, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання, схоже на сонце, – воно ширшим робить наш духовний зiр, просвiтлює глибину, воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тiльки тепер на пам'ять прийшли i стали водно тi десятки притьмарених здогадiв, що говорили про любов Соломiї до Тура. А перше коли i помiчались вони, зразу ж забувались, як окремi розсипанi при дорозi зернини, над якими не замислюємося, що вони всерединi мають живий росток, мають цiле життя.
Так само i Тур нi разу не подумав, що Соломiю мiг кохати його друг. Налитий по вiнця тими могутнiми хвилями, що пiдносять до розквiту усiх сил, вiн не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти, ввiходити в себе. Пiсля перших неповторних зустрiчей з Соломiєю вiн не витримав, щоб не похвалитися своєю радiстю.
Морозним надвечiр'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкi снiги ще не встигли змiнити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли дерева ввiбрати в себе подовженi тiнi, ще високi шапки на пнях переливалися денним сяйвом, а на небi вже пiд червоною хмариною стрепенулась вечiрня зоря. З берез осипались переспiлi сережки, i здавалося – тисячi крихiтних рожевих ластiвок лежали в ледве вигнутих снiгових тарiлках.
– Михайле, тебе тiльки за твiй винахiд я б орденом нагородив, – потираючи промерзлi руки, промовив Тур.
– За який винахiд? – одiрвався од своїх невеселих думок.
– Ще й скромничає. Чи, може, iще раз хочеться повторити? Приємне завжди хороше по кiлька разiв чути, – засмiявся, згадуючи в цей час Соломiю i тi слова, що тисячi тисяч разiв будуть говоритися i хвилювати серця. – Просто генiально: дiйти до думки, щоб iз авiабомб витоплювати тол. Наскiльки це збiльшить нашi сили!
– Ти скоро дiйдеш до того, що навiть цей снiг назвеш генiальним, бо вiн холодний, а не теплий.
– Не задавайсь, Михайле. Скiльки я зривав бомбами, а от не догадався. Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собi. I коли тобi ця думка прийшла?
– Коли? – пересмикнулось обличчя Созiнова. I похапцем додав: – Пiсля того, як зiрвали бронепоїзд
I це була правда.
Iдучи позаду партизанiв, вiн тяжко поринав у розвихренi болючi думки; хотiв утiшити, що нiчого не сталось, заспокоїти себе – i не мiг. Яскраво бачив дiвчину од першої зустрiчi в лiсi i до сьогоднiшньої сцени. Тяжкий бiль i глуха досада ворушилися проти неї i Тура, що забрав його щастя. Розумом вiн розумiв, що це не так, але ж чи завжди розум може заказати замовкнути серцевi?..
Почалася та напружена боротьба, коли треба було приглушити роз'ятрену рану, дати iнший напрям чуттям, перемогти себе. Немов за галуззя, почав хапатися за iншi образи i картини, перевертати давнину рокiв, потiм знову iз споминiв, як iз глибини, випливав на болюче плесо i знову утiкав од нього. I все згадувалося з такою яскравiстю, неначеб в першому звучаннi ставало перед очима. Якщо бачив дiвчину iз батьком, перекидав думки на старого пасiчника, затiняючи ним коханий образ. Коли потiм уявив, як вона повзе до залiзницi, зриває рейки, почав думати про руїни, авiабомби i все iнше, обминаючи образ Соломiї, хоча й не можна було вiдiйти од нього, як вiд тiнi. Тодi, хоч i не раз думалось про це, несподiвана думка прийшла, про яку нагадав товариш.
– А в мене, Михайле, радiсть, – поглянув на нього Тур.
Здогадався, що зараз почує про Соломiю. «Ну й нехай».
– Яка? – стримуючи себе, запитав нiби байдуже. Тур наблизився до товариша, охопив його шию правою рукою i ясним поглядом знайшов чорнi, напруженi очi.
– Закохався, Михайле. Ти iще не знаєш, яка це дiвчина Соломiя. Про таких тiльки в пiснях спiвають. I любить вона мене, як… крiпко любить.
– Це добре, – твердо промовив. – Щасливий ти?
– Щасливий, друже.
Смерканням прийшли у табiр. Созiнов пропустив у землянку Тура, а сам залишився надворi. Зняв шапку i мовчки рукою витер гарячий пiт з чола. Знову болем кричало все тiло, i, щоб трохи забутися, пiшов до пiдривникiв.
Мiж деревами майнула тiнь, i дозорець з гвинтiвкою напоготовi став напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освiтлений дальнiм виблиском багаття.
– Добрий вечiр, – привiтався iз партизаном, i той, випростовуючись, вiдступив крок назад, зливаючись iз гiллястим розлогим в'язом.
В долинцi бiля багаття пiд шатром потемнiлих дерев сидiли пiдривники, тихо розмовляючи мiж собою, їхнi постатi так стиснули вогонь, що здавалось – вiн пробивався з велетенського зубчастого свiчника. На вогнищi розпухлими сомами лежали три авiабомби з виверченими взривачами.
I хоча Созiнов уже двiчi бачив, як пiдривники з перегрiтих бомб вибирають дорогоцiнну вощину толу, проте й досi ця подiя не втратила своєї першої свiжостi, хвилюючого пiднесення. Стоячи на пагорбку в тiнi, вiн добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились на живе партизанське коло.
– Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко i добре умiєш говорити! – звертається до Iванця Свириденко. I всi партизани вибухають реготом, крiм мовчазного спокiйного лiсовика Iванця. Умiє ж чоловiк iнодi й за день навiть слова не промовити, тiльки, знай, люльку посмоктує та гак дивиться великими очима, немов розв'язує споконвiчну загадку.
– Мовчун, мовчун, а жiнку яку вибрав: i говорить, i смiється, i щебече, i спiває, i на виду – води напийся, i розуму – хоч позичай без вiддання. Нiяк не доберу, як вiн їй у коханнi признався, – притворно дивується i зiтхає Олекса Слюсар, завзятий спiвака i хитрун. Навiть один вираз його скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з тих, якi киснуть у всяку погоду.
– Та вона йому сама призналась, – безапеляцiйно вставляє Пантелiй Жолудь i, косуючи оком на Iванця, починає розповiдати: – Три роки походив Лазорко до Марiї, три пари чобiт стоптав, вже й на четвертi набрав юхти, а Марусi i трьох слiв не сказав, тiльки парубкiв од дiвчини вiдбив: силища ж у нього, як у ведмедя, – кому охота без половини ребер залишатися. Бачить Маруся, що меду iз жука не їсти, то й сама одного вечора iде в атаку: «Лазорко, любий мiй, голубе сивий, пташко лiсова». А вiн мовчить. «Люблю тебе, моє щастя». Хоч би бровою парубок повiв. «Чи ти дурно до мене ходиш, чи сватати думаєш?» Анi слова
