– Його зараз в природi не iснує, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, – подобрiшав: як старається чоловiк. Цей доб'ється свого.
Мiрошниченко ще зайшов до окружкому i довiдався, що сьогоднi на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пiзно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.
I яка ж була його радiсть, коли, тiльки переступивши кабiнет завiдуючого, вiн пiзнав за столом Анастаса Донелайтiса.
– Свирид Мiрошниченко! Отой, що до гармат залiзяки приробляє? – засмiявся Анастас i, накульгуючи, пiшов назустрiч старому друговi. Обнялись, поцiлувались.
– Скiльки лiт промайнуло, скiльки води утекло!
– А не старiє стара когорта, – всмiхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. – Ти такий i в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського бiля Дяковець приперли?
– Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахмiття i хотiли нас в Iвчанцi накрити? Ми саме тодi раки печерували.
– Пригадую, Свириде… Господарюєш тепер на своїй землi?.. Коли ж це я до свого Нiману доб'юся? – задумавсь на хвилину i додав: – Трактора вам дамо. Тiльки прийде перша партiя – присилаю вам найкращу… пчихалку.
Свирида Яковлевича аж пересмикнуло вiд цього слова.
– Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про «фордзона», його поки заведеш… От скоро ми побудуємо свої, вiтчизнянi, трактори, такi, як сама мрiя. Аж смiятиметься поле.
– Правду кажеш, – погодився Свирид Яковлевич…
Увечерi в заводському клубi вiдбулася зустрiч робiтникiв зi своїми гостями. Пiсля Мiрошниченка виступив голова завкому, а потiм Недремний прочитав листа старих кадрових робiтникiв до созiвцiв пiдшефного села:
«Надiємось, дорогi товаришi, що ви переборете всi труднощi, прямуючи свiтлим шляхом, накресленим Ленiним i Сталiним…
Ми, старi кадровi робiтники, бажаємо вам великих успiхiв у роботi i обiцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстернi для вас два плуги, два культиватори, зiбрати сiвалку…»
– Спасибi вам, спасибi вам, – тихо шепоче в президiї Степан Кушнiр, пильно вдивляється в обличчя робiтникiв.
Пiсля зборiв до созiвцiв пiдiйшов Недремний зi своїм небожем Михайлом Созiновим, рiдкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.
– Захотiлося Михайловi до вас поїхати. Вiн ще й села не бачив – з моєю сестрою увесь час у Києвi проживав.
– Заберемо з собою, – погодився Мiрошниченко i звернувся до дитини: – А сам не побоїшся поїхати?
– Нi, – твердо вiдповiв Михайло. – Я хочу червоним командиром бути. А командир нiчого не повинен боятися.
Чув? – засмiявся Недремний. – Наша змiна росте.
LII
В тривожно-радiсному i п'янкому туманi промчалися цi днi. Еге ж, Дмитро сп'янiв од усього, бо стiльки людей перевернулось в його домi, стiльки очей вiтало й огрiвало молодих, стiльки було проспiвано веселих i сумовитих пiсень. Бiля них метушилися люди, рiдня, щось заставляли робити, чиїсь жiночi руки обсипали їхнi голови добiрним житом.
Дмитро вiрив i не вiрив, що то музики грають його весiлля, що бiля нього сидить блiда i сумовита Югина, що то вiн її пiд притишений смiх i густе сяйво поглядiв цiлував в обм'яклi, немов зiв'ялi пелюстки, вуста.
Болючими перебоями пробивалася радiсть i зразу ж губилась у невеселих думках. Чомусь зараз, сидячи на покутi, пригадав слова Марти:
«Буде тобi добре – за мене забудеш, погано буде – згадаєш…» «Розiйшлася з чоловiком… Як же ти вiк думаєш прожити?.. Не так-то багато щастя перепадає нам… Чи ж буде менi радiсть з Югиною?»
Мовчки приторкнувся рукою її долонi, здригнулись пальцi у дiвчини, одначе не вiдвела руки, покiрної i холоднуватої.
А тимчасом Варивон, пiдпилий i веселий, втиснувся до дiвчат.
Дмитро ще з суботи помiтив, як його товариш увивався бiля невисокої дорiдної Василини, спокiйної, задумливої дiвчини. А та сторонилась парубка, прикриваючись дiвочим колом…
Тихої зоряної ночi, розсипаючи пiснi, гамiр i смiх по всьому селi, почали розходитись гостi. Останнiм попрощався Варивон i кинувся наздоганяти дiвчат.
– Припала i менi одна до душi, – кинув уже з-за плота i розтанув у нестихаючiй темрявi.
Тихо, понад самою землею, лащиться вiтер, сухо шепоче в прив'яленiй листвi. Понад шляхом на темному небi закрасувалося сузiр'я – дiвчина з коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно свiтили три зорi.
Вдалинi затихають дiвочi спiви, i тiльки десь аж бiля зарiчки, задушевно i ладно, напевне обнявшись, як i їхнi голоси, виводять два хлопцi широку, немов сама молодiсть, пiсню кохання.
Незвична туга i жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з трепетним хвилюванням i надiями. Почуття неповного щастя, за яке схопився обома руками, глибоко мучило його. В душi почував провину перед Югиною, пiдсвiдоме вишукував i слова, i погляди, i рухи, якими б можна було змiцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував дiвчину, як брат сестру. Вiн торопiв, нiяковiв перед тихою покорою, з якою дiвчина зустрiла його останнiми днями; не знаходив слiв для розмови, i все тепер здавалося темнiшим i старiшим.
Iз сiней вийшла Докiя, стала на порозi i тихо покликала:
– Дмитре, де ти?
– Чого, мамо? – вийшов iз темряви i зупинився навпроти матерi.
– Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дiвчина. Бережи її, як життя своє, – торкнулася вогкими губами, що пахли горiлкою, синових уст.
Поволi, навпомацки знаходить клямку i входить у лiву половину хати.
Бiля скринi стоїть Югина. На нiй по-жiночому пов'язана хустка, i тому вся її постать стала наче бiльшою, а обличчя старшим. В потемнiлих очах мерехтять чи то двi краплинки свiтла, чи то двi сльозинки.
– Натомило весiлля тебе? – заслоняє спиною свiтло лампи i тепер яскраво бачить, що вiї дiвчини пiдмивають сльози.
– Натомило, – долiтає ледве чутний шепiт i зливається з зiтханням.
Вiн розумiє, що дiвчина от-от може охопити руками голову i заплакати. Жалiючи її, одводить погляд убiк.
– Лягай, дорога.
Йому зараз хогiлося поговорити по щиростi з нею, попросиги пробачення i знайти хоч малу розраду. Навiть ледве не вирвалось: «Що ж, не осуди. Так нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, i нас не обмине. Коли б ти знала, як люблю тебе. На свiтi немає такого, хто б мiг би так тебе полюбити».
Але подумав, що дiвчина не зрозумiє його i визнання окропить сльозами, а їх найбiльше боявся. Не роздягаючись, лягає скраю, чуючи, як переривчасте дихає його дружина. Боячись її образити, одною рукою знаходить м'яку косу, що вiє зiллям i осiннiм дощем.
Дрiбна холодна дрож б'є усе його мiцне тiло. Прокидалась i знову гасла надiя: «А що коли серце Югини вже лине назустрiч менi? Не могло ж воно бути камiнним».
