LIII
Осiннього надвечiр'я повертався Варивон з поля. На возi поруч з ним сидiв Iван Тимофiйович, позаду них легко дудонiли i на вибоях пiдскакували вгору залiзнi борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогоднi половину горбка засiяли пшеницею i житом. I хоча по долинi ходили Данько i Денисенко, а Варчук навiть до сiячiв пiдiйшов, та взяти созiвцiв у дрючки не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхнi дiї. Та ще й до того в окружнiй газетi з'явився їдкий фейлетон, i куркулi тепер потерпали: от-от наїде суд.
На шляху, врiвень iз небесним надвечiрнiм поясом, самотньо йшла до села жiноча постать. Небавом, пустивши тюпцем конi, Варивон впiзнав, що це була Василина, дочка полiсовщика, який жив у лiсовому закутi бiля глибокого i навiть у жнива холодного ставка.
Давно колись працьовитий Мирон Пiдiпригора загатив греблею вузький виїмчастий яр, на днi якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода почала пiднiматися, затоплювати чiпке плетиво димчастої ожини та густi чагарники i згодом заблищала помiж двома розiткнутими струмками, як недосилений разок намиста на срiбнiй нитцi. Потiм пiвденнi i захiднi окрайцi ставка заросли високим очеретом, на греблi . розрiсся верболоз, на водi закрякали свiйськi качки, а над водою заспiвали солов'ї. За хатою затиснутий лiсом розрiсся огороджений воринами молодий садок; помiж побiленими деревами весело зачервонiли вулики.
Вирiсши в лiсовому привiллi, Василина увiбрала в себе задуму, спокiй i силу дiброви. Невисока, широка у станi, спокiйно, з прихованим сумом дивилась на свiт темносiрими очима, що з-пiд чорних вiй i брiв теж здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашiло здоров'ям i мiнливою непостiйною красою, яка раптово одягала дiвчину то в звичайний буденний одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись на ту чисту, нерозстрачену, нерозвiяну молодiсть. Зима, вибiлюючи смагу на щоках i невисокому лобi, чудово рум'янiла i надовго прихорошувала дiвчину, весна ж, обсипаючи щоки дрiбним, ледве помiтним ластовинням i темiнню, затiняла свiжу красу, як тiнь затемнює спокiйне плесо.
Уперше Варивон побачив Василину на танцях бiля сельбуду, i зразу ж дiвчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотiв на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервонiла до слiз i весь час уникала допитливого i вже люблячого погляду. I хоч скiльки припрошував дiвчину пiти з ним у танець – завжди вiдмовляла йому.
«Гордовита», – жадiбно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордiсть, вiн у недiлю пiшов до ставу, сподiваючись зустрiнути дiвчину. I зустрiв бiля греблi.
– Василино, чого ти тiкаєш од мене? – заговорив, стримуючи хвилювання i неспокiй.
– А чого ж ви такi? – здивовано зупинилась дiвчина, що вже зiбралась утекти до хати.
– Який?
– Насмiшкуватi. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордiсть, а ми люди простi, не привикли, щоб нас на посмiх брали, – i, обернувшись, пiшла вузькою стежкою до ворiт.
Але не такий був Варивон, щоб так швидко вiдмовитись вiд свого. Блiднучи i задихаючись вiд припливу кровi, наздогнав дiвчину, перегородив дорогу.
– Почекай, Василино, не тiкай, бо я i в хату, значить, не постидаюсь зайти.
– Ви можете, ви такi. – I суворо звела брови в одну лiнiю. Варивон, захлинаючись, гнiвно заговорив:
– Я можу, я такий. А ти не смiйся, значить, iз мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? – люблю. Ще не однiй цього слова не казав.
– Що ж це у вас за любов така їдка? – не вiрячи, подивилась великими потемнiлими очима, в яких проскочили двi голубi жмурки.
– Не вiриш?
– Не вiрю.
– Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб менi, значиїь, з цього мiсця не ступнути, – уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнiв, вiдкриваючи печаль та бiль. – Невже ти ще й досi за той жарт гнiваєшся? Невже ти ненавидиш мене?
– Нi, – спокiйно подивилася на парубка, i в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмiлива усмiшка.
– А чого ж ти така строга до мене?
– Чого? – задумалась, потiм гордовито пiдвела голову.
– Сказати вам по правдi?
– Аякже! Все життя мрiяв… – злякано прикусив губу.
– Не подобається менi, що ви, ну, як вам сказати… грубий якийсь. Те, що любите посмiятись – це нiчого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнiвайтесь, не гнiвайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало.
– Бiльше не почуєш од мене жодної лайки, – вiдповiв з готовiстю i покосивсь на Василину: «Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобi з таких тихих… Ох, i славна ж дiвчина. Як орiх».
– Побачу.
– Побачиш. Тiльки ти не думай, що й душа у мене така, як iнодi дурне слово буває.
– Василино! – гукнув iз двору полiсовщик, i дiвчина побiгла до хати. А Варивон довго просидiв бiля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весiллi якось без слiв вiдчув, що дiвчина хоч i сторониться, та вже не цурається його. Навiть проводив її додому, але з Василиною йшли дiвчата i поговорити до ладу не змiг…
Коли вiз порiвнявся iз дiвчиною, Iван Тимофiйович випередив Варивона:
– Здрастуй, Василино. Сiдай, пiдвеземо.
– Спасибi.
– Спасибi пiзнiше говорять, – вiдповiв Варивон. За мiстком Iван Тимофiйович повернув конi лiворуч, а Варивон з Василиною пiшли прозорими, по-осiнньому дзвiнкими сутiнками до лiсу. Коли минули останнi хати, узяв дiвчину за мiцну руку i не випускав її до самої греблi. Потiм дужим поривом пiдняв Василину на руки i понiс до саду.
– Пустiть, – заборсалась на парубочих грудях.
– Не пущу, бо люблю. Чуєш? – люблю, – припав устами до теплої щоки.
– Варивоне, пусти, бо кричати буду, – заговорила сердито, переходячи на «ти». – Батько вийдуть.
– I хай виходять. Скажи: любиш чи нi? Тодi пущу.
– Нi, не люблю, – усмiхнулася i поглянула, примружившись, на парубка. I Варивон в шаленому поривi пiдняв дiвчину вище своєї голови, потiм мiцно притис до грудей.
– Зразу ж, у недiлю, старостiв засилаю. Добре?
– Який та швидкий.
– А чого ж довго вiдкладати? Вiдкладений тiльки сир добрий, а дiвчина скиснути може…
– Ти знову своє.
– Ой, не буду. Таким уже бiс язичком наградив… Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, – i бережно пригорнув дiвчину, зацiловуючи її уста, щоки, лоб i очi.
LIV
Осiнь, як добра господиня, ходила од села до села, вiючи здоров'ям i величним задуманим спокоєм.
У високому небi пропливали журавлi. Прощаючись iз рiдним краєм, вони вже загубили срiбнi
