макі.
— Отже, Андре, затримавши мене, ви позбавилися союзника в штабі дивізії і зіпсували всі мої інші плани.
— Тепер я здогадуюсь які. Ні, ні, я не збираюся порушувати нашої умови про мовчанку! До певного часу ми це питання залишимо відкритим. Для мене досить знати, що ви друг…
— Який якнайскорше мусить вас залишити! В цьому зацікавлені і ви, і я. Але треба, щоб про мою особу знало якнайменше людей.
— Розумію.
— Тим більше, що серед ваших людей є провокатори. Про одного такого я хочу вас попередити: він працює на електростанції біля Сан-Ремі. Його заарештувало гестапо, але відразу випустило. Він натрапив на слід ваших зв'язкових і повідомив про це гестапівців. До речі, заступника начальника служби СД, Заугеля, під час нападу на нашу машину вбито. Ви позбавилися небезпечного ворога, тим більше, що саме він через цього провокатора натрапив на слід ваших людей. Отже, на мою думку, провокатора треба негайно знешкодити, а зв'язкових у Сан-Ремі на час усунути від роботи…
— Спасибі, всі ці відомості для нас дуже цінні! Але як же ми зробимо з вами? Може, залишитесь у нас?
— Рано, Андре, не маю права.
— Тоді треба інсценувати вашу втечу. Я покличу зараз начальника нашого штабу, він майстер на всілякі трюки.
— Але він людина надійна?
— Цілком! За нього я ручуся. Він ненавидить фашизм, уміє мовчати і відчайдушно хоробрий, як всі росіяни.
— Гаразд, викличте його.
За кілька хвилин на порозі кімнати з'явилася вже знайома Генріху постать макі в німецькому мундирі.
— Так от що, друже, ми спіймали не того, кого треба, і зараз повинні виправити свою помилку, але так, щоб про це знали тільки ти та я. Хоча спочатку познайомся — це той офіцер, який приїздив до мене в Ла-Травельса. І знов-таки про це знаємо лише ти та я.
Широко посміхнувшись, Мельников міцно потиснув руку Генріха. Той скривився.
— Боляче? А око не болить? Не думав я, що це ви!
— Так оцей синець я дістав від вас?
— Від мене! — Мельников винувато зітхнув, глянув на свій кулак і докірливо похитав головою.
Пояснивши свій план інсценізації втечі, Андре Ренар запитливо глянув на свого начальника штабу.
— Єдиний вихід! А інсценуємо ми все так, що комар носа не підточить. Це вже я беру на себе. От тільки, чи не здасться підозрілим командуванню дивізії і гестапо, що з усіх затриманих врятувався один Гольдрінг? Може, для компанії випустимо шофера і дівчину? Пропагандиста, признатися, мені шкода відпускати!
— Бертіну Граузамель? — аж підскочив Генріх. — Та ви знаєте, з якою метою її послано у Францію і що вона собою являє?
— Ми її ще не допитували, але я гадав, що жінка… — глянувши на Гольдрінга, Мельников замовк, здивований виразом його обличчя.
— Коли ми вчора рушили в дорогу, — сказав Генріх роздільно, — я дав собі слово, що вона не доїде до місця свого призначення. І не називайте її дівчиною, жінкою! Бо ця есесівка приїхала сюди з повноваженням організувати табір особливого режиму.
Генріх розповів усе, що він знав про Бертіну Граузамель.
— Ми її… — скрикнув Мельников.
— Ми судитимемо її судом народу, — суворо сказав Андре Ренар. — Мельников, накажи відокремити її від чоловіків, особливо пильно за нею наглядати… А Пфайфером тобі доведеться поступитися — цей пропагандист не завдасть тепер багато шкоди — події, що розгортаються, агітують краще, ніж слова.
Мало не годину просиділи Андре Ренар, Петро Мельников і Генріх Гольдрінг, обмірковуючи план наступної втечі полонених.
Коли Генріха знову привели до сарая, він побачив лише Пфайфера і шофера.
— А де ж фрейлейн Граузамель?
— На допиті, — відповів шофер.
Пфайфер сидів, похнюпивши голову, втупивши непорушний погляд у підлогу. Руки його, як і у всіх полонених, були міцно скручені за спиною, червона пов'язка з білим колом і свастикою теліпалася, мов ганчірка, на рукаві. Очевидно, допит не залишив у пропагандиста найменшої надії на більш-менш щасливий порятунок.
— Гер Пфайфер, я хотів би вас закликати до мужності і сказати, що ніколи не слід втрачати надії, навіть тоді, коли руки в тебе зв'язані і тебе чекає завтра вранці суд макі.
— Суд? Який суд? — стрепенувся Пфайфер.
— А хіба вам не говорили, що завтра вранці всіх нас судитимуть партизанським судом?
Пфайфер, якого запитання Генріха збудило було від апатії, знову похнюпив голову — вся постать його заціпеніла.
— Як, по-вашому, гер Пфайфер, ми мусимо тримати себе на суді? — Генріх підсів до пропагандиста.
— А все рівно, однаково кінець! — з байдужістю, що свідчить про цілковиту безнадію, відповів той.
— О ні, чорт забери! Офіцер армії фюрера повинен вмерти красивою смертю! Я їм доведу, як може вмирати справжній арієць, і закликаю вас до цього.
— Арієць, не арієць… яке це може мати значення тепер? А вмирати… хіба не однаково, як вмирати?
— Ви закликали до іншого в своїх промовах. Адже так?
— Язиком ляпати, звісно, легко! — злісно кинув шофер. — А ми, дурні, слухаємо! Ех, мені б зараз кухоль води та сигарету в зуби, і тоді б я, здається, з охотою проковтнув і кулю макі. Тим більше, що вони озброєні нашими ж автоматами. Виходить, і куля буде німецькою! — криво посміхнувся шофер.
Генріх підвівся, підійшов до дверей і почав грюкати в них ногою.
— Тобі чого? — почувся малопривітний голос знадвору.
— Покличте караульного начальника!
— Обійдешся і без нього!
Генріх знову загрюкав у двері.
— Гранд філю! Чого ти там товчешся?
— Я грюкатиму, поки не покличеш караульного начальника! — люто крикнув Генріх.
— Гер офіцер! Гер офіцер! Облиште, благаю вас, — шепотів Пфайфер перелякано, — вони нас поб'ють.
За дверима почулися кроки, хтось почав відмикати замок, і на порозі з'явився Мельников у супроводі ще одного макі.
— Чого тобі? — запитав начальник штабу.
— Можете нас судити, можете після суду робити, що завгодно, але зараз знущатися з нас не маєте права! — мало не кричав Генріх.
Пфайфер очима, сповненими тваринного страху, дивився на макі.
— Хто ж з вас знущається?
— Від учорашнього вечора нам не дали ні краплі води, ні кусня хліба! Досі рук не розв'язали!
— На той світ приймуть і з порожнім шлунком!
— Я вимагаю — води, хліба і сигарет! — кричав Генріх.
— Чого галасуєш? — Мельников, стиснувши кулаки, підступив до Генріха. — Марш на сіно! — гукнув він і несподівано штовхнув полоненого.
Генріх заточився і впав.
